Глава 1 Початок Золотої Ери

Сторінка 1

Цитата:
«Коли ти дивишся в безодню космосу — вона дивиться у відповідь. І рано чи пізно, відповідає.»
— Доктор Ейден Левін, астрофізик XXI століття

Новини (2050 рік):

[Трансляція Глобальних Новин Землі, 4 квітня 2050 року]

— «Сьогодні людство зробило історичний прорив! У космічному центрі "Орбіта" представлено перший міжзоряний корабель — “Orion-One”. Це нова ера для людства!»

— «Президент Міжнародного Космічного Альянсу заявив, що цей день стане початком золотої пори людства. Тепер ми можемо досягти далеких систем, про які раніше лише мріяли!»

— «Марс повністю заселений. Розпочато програму освоєння Титана й Європи. Людство більше не обмежене планетою.»

Екран миготів кадрами святкувань, людей, що махали прапорами, дітей, які запускали моделі кораблів у небо.

Історики пізніше назвуть цей період — Золотою ерою людства.

Але навіть у найяскравішому світлі є місце для тіні.

Каел Арден народився в марсіанській колонії “New Dawn”.
Його дитинство пройшло серед червоного пилу та сталевих стін. З дитинства він любив слухати історії про безмежний космос і дивитися на зорі крізь купол колонії, мріючи полетіти туди, де ще ніхто не був.

Його батьки, пілот і інженер, загинули на Титані під час аварії вантажного судна “Atlas”. Коли тіло матері так і не знайшли, Каел зрозумів — космос не вибачає навіть найменшої помилки.

З 16 років він навчався в Академії рятувальників Helios Corps. Його вчили знаходити життя серед темряви, виносити тіла загиблих, не губитися у вакуумі та не втрачати розум, коли навколо — лише холод і тиша.

Він став одним із найкращих у своїй групі. Але попереду його чекало завдання, яке ніхто не міг передбачити.

Основна частина — 2055 рік

Сектор E-94.
За межами карти зоряних систем.
 

Рятувальний корабель Helios-II дрейфував у чорній порожнечі.
На головному екрані миготів червоний сигнал SOS.
Старший офіцер зв’язку нахилився ближче:

— «Координати підтверджено. Джерело сигналу — корабель класу "Erebus".»
— «Erebus-9?» — здивувався командир Елай Лорн. — «Він же зник два роки тому на зворотному шляху з Титана…»
— «Так, сер. І ось дивне — сигнал іде зі стандартного аварійного маяка, але передається нестабільно. Є якісь перешкоди в спектрі.»

Каел стояв трохи позаду, вдивляючись у монітор.
Корабель “Erebus-9” висів серед зірок, без ознак енергії, наче мертвий кит у бездонному океані.

Його корпус був подряпаний, деякі модулі від’єднані, а навколо — уламки, що повільно оберталися.

— «Гарна картина, га?» — пробурмотів пілот Вера Сін. — «Схоже, ніхто не пережив.»
— «Не спіши з висновками,» — відповів Каел, спостерігаючи за даними сенсорів. — «Я бачу залишкове тепло в центральному модулі.»

На головному екрані різко загорівся червоний попереджувальний напис:
 

⚠ Виявлено невідому форму життя.

Усі замовкли.
Навіть системи корабля здалося, на мить притихли.

— «Сканери помиляються?» — нервово спитала Вера.
— «Ні… дані підтверджені тричі,» — тихо сказав Каел. — «Там… щось є.»
— «Готуйтеся до стиковки,» — наказав командир. — «Ми з’ясуємо, що це за “щось”.»

 

На борту “Erebus-9”

Шлюз відчинився з металевим шипінням.
Повітря всередині було важке, застійне, із запахом старого металу та чогось гнилого.
Світло ледь блимало, освітлюючи довгі коридори, вкриті слідами іржі.

— «Підключи відеозапис,» — сказав Лорн. — «Починаємо стандартний обхід.»

Каел ішов останнім. Його рука тремтіла на руків’ї плазмового різака.
Вони проходили повз розбиті панелі, поламані двері, порожні каюти. На підлозі — подряпини, ніби хтось… повз.

— «Щось тут не так,» — прошепотів Каел. — «Вентиляція працює, хоча енергосистема мала давно вимкнутися.»

Раптом у навушниках пролунав тріск — і глухий, спотворений голос.
 

[Аудіолог 01 – Капітан “Erebus-9”]
“Контейнер №4 нестабільний. Біоізолятор не тримає. Ми зупинили експеримент, але щось уже вийшло з камери…”
“…якщо хтось знайде цей запис — не відкривайте вантажний відсік. Повторюю — не відкривайте…”
 

Голос урвався, перетворившись на шипіння.

Каел і Лорн переглянулися.
— «Що, до біса, вони возили?» — пробурмотів командир.

І тут у темному коридорі попереду спалахнуло світло.
На підлозі — тінь, що швидко зникла за рогом.
Каел різко підняв ліхтар:

— «Хто там?!»

Тиша.
Лише шурхіт вентиляції, і… щось ледь-ледь подряпало стіну.

Каел повільно зробив крок уперед.
Здавалося, що корабель дихає.
 

І в ту мить він зрозумів: “Erebus-9” — не мертвий.
Він живий.
І те, що прокинулося всередині, чекало на них.

Сторінка 2
 

Цитата:
«У космосі найстрашніший звук — не вибух, не сигнал тривоги. Найстрашніше — коли раптом стає тихо.»
— Капітан Ая Накамура, загибла на експедиції “Epsilon-3”

На борту “Erebus-9”

Холод. Тиша.
Світло від ліхтарів рятувальників вирізало вузькі смуги в темряві. Кожен крок лунав глухо, ніби корабель ковтав звук.

Командир Елай Лорн ішов попереду з плазмовим пістолетом.
За ним — Вера Сін, технік Арден і лікар Дан Сур.

Вони рухалися разом, уважно дивлячись на датчики.
Корабель був великий — модулі з лабораторіями, житлові відсіки, ангар.
Але ніде — жодної людини.

— «Життєві показники все ще нуль,» — пробурмотів Дан, поглядаючи на сканер.
— «Але датчик руху показує відхилення в трюмі,» — додав Каел.
— «Там, звідки йшов сигнал SOS,» — сказав Лорн. — «Ідемо.»

Вони обережно пройшли довгий коридор. На стінах — темні плями, схожі на висохлу рідину.
Каел нахилився:

— «Кров?»
— «Або щось інше,» — відповів Дан. — «Тут вона ніби… темніша, ніж має бути.»

У повітрі стояв запах металу й старої іржі.
Але під ним — щось інше. Ледь відчутне, гниле.

Раптом з правого боку засвітилася панель.
Екран ожив, миготів червоним: