Глава 8. Повернення до темряви

Макс, Оля та Влад стояли поруч, але між ними була не тільки темрява. Це було більше ніж просто місце; це було те, що забирало їх, ставало їхнім новим домом. Ліс був як жива істота, і вони були його частинами.

— Я не хочу цього, — Оля прошепотіла, голос у неї тремтів, очі були повні сліз. — Ми повинні знайти спосіб вирватися. Має бути вихід.

Її слова мимоволі відлунювали в її свідомості, але вона знала, що вже занадто пізно. Ліс не давав шансів на втечу. Він оплутував їх, як павутина, і кожен рух став все важчим, все безнадійнішим. Все, що вони робили — це просто падали все глибше в його пастку.

— Що сталося з тобою, Максе? — запитала Оля, коли нарешті подивилася в очі тому, хто колись був її другом. Його погляд був безжальним, холодним, немов пустота.

Макс мовчав, але його рухи стали механічними, немов він уже не був живою істотою. Він був частиною цього місця, цього лісу.

— Ми не можемо… — Влад спробував сказати щось, але голос у нього був зламаний, розриваний тінями навколо. — Ліс забрав нас. Він не дасть нам вийти.

І в цей момент вони всі відчули, як щось невидиме, але дуже реальне, змушує їх стискатися. Щось, що проникає в їхні душі. Тіні навколо почали перетворюватися на форми, які раніше були невидимими. Вони ставали все більш виразними, їхні контури почали набирати чіткість. Це були обличчя. Обличчя, що вони знали. І ось, перед ними знову стояли люди.

Але це були не звичайні люди. Це були ті, кого вони втратили. Їхні друзі, їхні родичі. Вони з’являлися в лісу, в вигляді тіней, покривлених відчаєм.

Оля, дивлячись на них, ледве могла стримати свої почуття. Вони були ніби живими, але одночасно — ні. Їхні очі, порожні, чорні, не відбивали світло. Вони були повністю поглинені лісом.

— Ви… ви всі тут? — запитала Оля, намагаючись зрозуміти, що відбувається.

Їхні обличчя не відповідали. Вони просто стояли, наче застиглі в часі, і все навколо них ставало більш неприродним. Важко дихати, важко рухатися, важко думати. Ліс забирає тебе, і навіть не питає, чи хочеш ти бути частиною його кошмару. Він вже вирішив, що ти тут залишишся.

— Ні… ми не можемо… ми не можемо бути тут! — Влади закричав, його голос вирвався з глибини його душі, але жодна з істот не зрушила. Вони стояли тихо, мовчки, і не звертали увагу. Ліс поглинув їх усіх.

— Це неможливо! — Оля намагалася відштовхнути себе від цього кошмару, але її тіло вже не підкорялося. Її руки тремтіли, її серце билося все швидше. Все навколо стало чорним і мертвим.

— Ви всі в моїй владі, — почувся голос, що лунав з усіх боків. Ліс говорив з ними. — І тепер ви вже не вирветесь. Тепер ви — мої. Вічно.

Влад підійшов до Олі і схопив її за плечі, його обличчя було спотворене відчаєм.

— Оля… якщо ми не зробимо цього зараз, ми всі станемо частиною цього місця. Це наш кінець.

Вона повернулася до нього, і її очі були повні паніки. Вона зрозуміла. Вона зрозуміла, що це не просто кошмар. Це була реальність. Реальність, від якої не було шляху назад. І все, що залишалося, — це покірно підкоритися.

— Що нам робити, Влад? Як зупинити це? — її голос був слабким, як ехо.

Тіні, які до цього просто спостерігали, раптом почали рухатися. Вони ковзали, ніби знову ставали людськими постатями, що наближалися до них з жахливою швидкістю.

— Ти не можеш зупинити це, — шепотів Макс, підходячи до них і опускаючи голову. — Ліс не дозволяє.

Раптом перед ними розчинилися двері з темряви. Це було ніби портал. Оля подивилася в нього і побачила світло. Світло, яке здавалося такими далеким, але реальним. Це була єдина можливість.

— Це шанс! — Влад, не замислюючись, кинувся до дверей, не розуміючи, чи це пастка. Але Оля за ним не пішла. Вона відчула, що цей шлях може бути останнім.

— Ми не можемо! — Оля вчепилася в його руку. — Якщо ми підемо, ми загубимо все. Ліс не дозволить нам вийти!

Але Макс, що стояв позаду, вигукнув:

— Підійдіть до дверей! Лише тоді ми будемо вільні!

Тіні почали загрожувати їм з усіх боків. Тепер це не було питанням вибору. Це була боротьба за життя.