Глава 6. Літопис темряви

Оля бігла без зупинки, хоча ноги в неї вже не слухалися. Ліс став ще темнішим, а його шепоти — дедалі гучнішими. Вона відчувала, як земля під ногами змінюється, її спільність з навколишнім світом почала зникати. Всі звуки навколо стали настільки гучними, що їй здавалося, що ліс почав розмовляти з нею. А точніше — зі всіма ними.

Ліс не дозволяв залишити його територію.

Дерево за деревом розступалося, і перед нею знову постала непроникна стіна темряви. Вона озирнулась, намагаючись відчути, чи не з’явився хто-небудь із її друзів, але нікого не було. Всі зникли. Оля була на самоті.

Тіні навколо розповзались, наче смола, повільно поглинаючи все на своєму шляху. Здавалося, що ці обличчя, ці бліді, розмиті контури, що з’являлися в кожному стовбурі дерева, спостерігали за нею, намагаючись зламати її волю. Ліс був живим і він став її в’язницею. І, можливо, це був єдиний спосіб — залишатися живим: не боротися, а просто зникнути.

І тоді вона почула його знову. Той самий знайомий шепіт, який ліз в її вуха, лоскочучи її нерви. Він виводив її на межу божевілля.

— Оля… ми поруч. Ми завжди поруч. — Голос був глухий, важкий, безжальний.

І раптом перед нею з’явилося її обличчя, висвітлене блідим світлом, яке пульсувало з коренів землі. Вона побачила себе. Вона стояла перед цим дзеркалом лісу, і її очі… Її очі були чорними, безкрайніми, порожніми. Вона відчула, як страх ковзає по шкірі, ніби річка, що несе з собою все.

— Ти вже тут, Оля, — мовила її власна тінь.

— Що ти зробила зі мною? — вона запитала в голос, хоча знала відповідь. Вона не могла втекти. Ліс був тут. Він був не тільки зовні. Він був всередині, в її серці.

Тінь знову наблизилася.

— Це не я. Це твій страх. Ти й є частиною лісу.

Дерева знову почали рухатися, їх коріння шукало її тіло, поки вона стояла, не в змозі рухатися. Її ноги були як прив’язані до землі, і ось — перша хвиля паніки. Вона більше не могла відчути себе людиною. Її тіло не належало їй. Ліс відчував кожен її рух, і тепер він був з нею, наче ще один її елемент.

— Ти… — Вона задихалася від жаху, не розуміючи, де межа між нею та цим місцем.

Несподівано дерева навколо неї затремтіли, і вона побачила, як з кожним її кроком вони змінювались, набираючи нових форм. Вона не могла відрізнити, де починаються гілки і де закінчується її тіло. Це була спільність двох світів — того, що залишилося, і того, що поглинуло її.

Макс сидів на землі, не в силах поворухнутися. Усе навколо нього було темним і чужим, але він знав, що з ним тут не один. Щось спостерігало за ним з глибини цієї темряви.

— Макс, — пошепки прошепотіла хтось біля його вуха.

Макс підняв голову. Він не міг розібрати, чи це був голос Олі, чи просто шум у його голові.

— Ви всі вже тут… Всі, хто переступив поріг цієї землі. — Знову почувся той голос, схожий на шелест сухого листя.

Він оглянувся, але не побачив нічого. Він відчував, як по його шкірі проходять холодні хвилі, немов він став частиною чогось більшого.

З його губ знову зривалася фраза:

— Це не може бути. Це не може бути правдою.

І в той момент із темряви, немов виринаючи з того самого лісу, почали з’являтися постаті. Деякі схожі на людей, інші — на жахливі відбитки, вирізані з дерева або створені з самих коренів. Вони стояли тихо, їхні очі світилися червоним, і жодна з них не рухалась. Всі вони були тут. Всі вони чекали.

Макс розумів, що це не просто видіння. Ліс став їхнім полем битви, а вони всі стали частиною цієї війни. Щоб вибратися, треба було змиритися. Але, чим більше він опирався, тим більше відчував, як щось темне і нестерпне проникає в нього, змінюючи все.

— Це вже не я, — прошепотів Макс, але йому ніхто не відповів.

Тіні збиралися навколо нього, їх не можна було відрізнити від дерева чи землі. Вони зливалися з ним, поглинаючи його останні рештки надії.

Влад сидів на холодній землі, притискаючи руки до обличчя, відчуваючи, як навколо нього збираються всі ці темні істоти. Він не бачив їх, але відчував. Він відчував їх дихання, їх погляди, кожен шепіт, що надривав його свідомість. Тіні піднімались із землі, і кожен порух здавався усе ближчим. Ліс змінився. Він став настільки сильним, що вони не могли навіть помітити, як самі стали частиною його.

— Ви стали частиною цього місця, — сказав голос у темряві. — І ніколи не покинете.

Тіні змикалися навколо Влада. Але в той момент, коли вони майже доторкнулися до нього, він відчув, як з ним хтось поруч. Оля. Макс. Вони не були самотніми. Ліс не дозволяв залишати його. І вони всі — разом.

Темрява рухалася вперед. Вона забирала все. І навіть тепер, коли вони відчували її присутність, вона була всередині їх. Вони більше не могли повернутися назад. Темрява була їхнім домом. І вони більше не могли втекти.