Глава 4. Полювання

Темрява стала важчою. Ліс більше не був просто лісом. Він жив, дихав, рухався, і тепер вони це відчували. Повітря було холодним і сирим, але кожен вдих відчувався гарячим, немов у легені потрапляв дим.

Влад стояв перший, дивлячись на понівечене тіло Саші. Її очі здавалися все ще живими, хоч він знав, що це неможливо. Гілки пронизували її руки й ноги, ніби ліс сам зробив цей ритуал. Її усмішка була жахливою, наче насміхалася над їхнім безсиллям.

— Це не може бути… це… — Макс втратив контроль над собою. Він закрив обличчя руками й почав розхитуватися вперед-назад.

— Тримайся, Максе! — різко наказав Влад, хоч сам ледь тримався. — Ми ще можемо вибратися.

— Ви не розумієте… — почала Оля, голос її звучав тихо, майже урочисто. — Вона тепер частина цього місця.

Влад обернувся до неї.

— Що ти постійно верзеш? Що ти маєш на увазі?! Ти щось знаєш?!

Оля не відповідала, лише дивилася вглиб лісу. Її очі затуманилися, і здавалося, що вона чує щось, чого інші не чують.

— Говори, чорт забирай! — Влад схопив її за плечі, але вона не реагувала.

— Воно не випустить нас, — прошепотіла вона, ледь рухаючи губами. — Ми всі стали частиною цієї гри, коли зробили перший крок у селище.

Раптом з лісу почувся тріск, наче щось велике ломило гілки. Звук наближався.

— Що це? — запитав Макс, намагаючись не панікувати.

— Бігти. — Оля промовила це так тихо, що слова ледь вирвалися з її рота. Але Влад почув.

— Що?

— БІГТИ! — закричала вона несподівано, і всі троє рвонули в різні боки.

Влад біг, не дивлячись назад. Його дихання було уривчастим, а серце калатало, як скажене. Він чув, як гілки з тріском ламаються за ним. Щось велике гналося слідом.

Він не міг роздивитися, що саме це було, але відчував його присутність. Темрява була настільки густою, що він ледве бачив землю під ногами. Раптом коріння дерева зачепило його ногу, і він впав обличчям у вологу землю.

Піднявшись, Влад швидко озирнувся. Те, що переслідувало його, було за кілька метрів. Воно не мало чіткої форми. Це було щось схоже на тінь, але воно дихало. Його очі — два червоні вогні — пильно дивилися на Влада.

— Ні, ні, ні! — закричав Влад і знову кинувся бігти.

Тим часом Макс біг у протилежний бік. Він чув крики Влада, але не міг нічого зробити. Щось прошмигнуло між деревами збоку від нього. Це було не тварина. Воно рухалося занадто швидко і не торкалося землі.

— Відійди від мене! — Макс закричав, вириваючи гілку з дерева, як імпровізовану зброю. Але тінь не зупинялася. Вона підкрадалася все ближче.

І тут він побачив це: серед дерев стояла Саша. Але це вже не була вона. Її тіло рухалося неприродно, наче лялька на нитках. Очі були порожніми, а усмішка — ще ширшою.

— Максе, — промовила вона, нахиляючи голову набік. Її голос був змінений, глибокий, наче хтось говорив через неї. — Залишся з нами. Ти не хочеш бути один… правда?

— Геть від мене! — він кинув у неї гілкою, але вона просто зникла в тумані. І тоді щось схопило його за плечі.

Оля бігла, не зупиняючись. Вона знала, що це було марно, але інстинкт змушував її рухатися вперед. Темрява обіймала її з усіх боків. Дерева здавалися живими. Їхні гілки простягалися до неї, намагаючись схопити.

Раптом вона впала в якусь яму. Приземлилася важко, вдарившись коліном об камінь. Коли вона підняла голову, перед нею з’явилася постать. Це була старша жінка, вдягнена у лахміття. Її обличчя було вкрито зморшками, а очі світилися білим світлом.

— Ти не мала приходити сюди, дитинко, — сказала жінка.

— Хто ти? — задихаючись, запитала Оля.

— Той, хто вже надто давно тут, — відповіла вона. — Але ти ще можеш вибратися… якщо віддаси щось.

— Що віддати?

Стара посміхнулася, і її зуби були чорними.

— Ти знаєш.

Оля проковтнула клубок у горлі. Вона розуміла, що ця пропозиція коштуватиме більше, ніж життя.

Влад вибіг на невелику галявину, залиту слабким світлом місяця. Він упав на коліна і важко дихав.

— Я… не здамся… — пробурмотів він собі під ніс.

Темрява почала закривати галявину з усіх боків. І тоді, з лісу, вийшло створіння. Воно було високе, худе, його тіло складалося з гілок і коріння. Його обличчя було порожнім, лише дві червоні плями світилися там, де мали бути очі.

Воно нахилилося до Влада.

— Ви прийшли сюди, щоб мене знайти, — прошепотіло воно. — І ти мене знайшов.

Голос створіння був схожий на шепіт сотні голосів одночасно.

— Ти… хто ти? — спитав Влад, ледве ворушачи губами.

— Я те, що тут завжди було. Ліс. Темрява. Життя і смерть.

Воно простягнуло довгу, як корінь, руку до Влада.

— Ти залишишся тут назавжди.