Глава 3. Темрява наближається

Голос, який заповнив кімнату, здавалося, просочувався крізь стіни. Він був тихим, але таким глибоким, що резонував у грудях кожного з них. Слова звучали не мовою, яку вони розуміли, але зміст був зрозумілий без пояснень. Невидиме створіння дивилося на них. Воно смакувало їхній страх.

Саша притиснулася до стіни і, стискаючи камеру, дивилася на інших. Її очі металися, шукаючи хоч якогось пояснення. Вона не могла зрозуміти, як це сталося. Вони ж просто хотіли зняти фільм!

— Що це? ЩО ЦЕ?! — нарешті зірвалася вона на крик. Її голос лунав різко, наче ножем прорізав густу тишу.

Влад притулився до дверей і тримав ніж, який вже здавався безглуздою іграшкою. Макс нервово роздивлявся кімнату, його дихання стало уривчастим. Лише Оля залишалася нерухомою. Вона стояла посеред кімнати і мовчала, дивлячись у простір перед собою. Її обличчя виглядало чужим.

— Вихід є, — раптом промовила вона.

— Що? Який вихід?! — Влад різко повернувся до неї.

Оля повільно обернулася до них. В її очах світилася тривога, але глибоко всередині була ще одна емоція — щось схоже на покору.

— Воно хоче, щоб ми залишилися. Але якщо ми підемо… якщо ми зараз вибіжимо у ліс… можливо, нас не торкнеться.

— У ліс? — перепитав Макс, майже насміхаючись. — У цей ліс? У цю темряву, де навіть дерева здаються мертвими? Ти серйозно?!

Оля кивнула.

— Іншого вибору немає.

Раптом із вікна долинув жахливий звук. Це було схоже на скрегіт металу по склу, але занадто глибокий, занадто протяжний. Всі одночасно обернулися. За склом нічого не було видно, лише чорна пустка. Та потім туман почав рухатися. Він утворював обриси чогось великого. Занадто великого для того, щоб бути людським.

— Воно не зупиниться, — прошепотіла Оля.

Влад зробив кілька кроків назад і змахнув ножем у повітрі.

— У ліс чи ні, але ми не будемо сидіти тут! Всі за мною!

Він кинувся до дверей, які тепер були дивно прохолодними. Коли він торкнувся ручки, його пальці обпекло, наче він доторкнувся до льоду. Влад зойкнув і відскочив, стискаючи руку.

— Двері… холодні, — пробурмотів він, хапаючи подих.

— Вікно! — раптом вигукнула Саша. — Треба спробувати вікно!

Макс підбіг до нього, схопив старий стілець і, не роздумуючи, кинув його у скло. Воно тріснуло, але не розбилося. Лише з’явилася сітка тріщин, крізь які почав проникати туман. Він повільно стікав, наче рідина, і розтікався підлогою.

— Це взагалі можливо? — задихаючись, запитав Макс. — Це… це якесь марення!

Оля знову повернулася до них. Тепер її голос звучав упевнено і чітко:

— Ви не розумієте. Це не просто темрява. Це воно. Воно — сам ліс. Саме місце. І тепер ми всередині нього.

Саша відступила до стіни, щось бурмочучи про те, що все це сон. Влад же не здавався. Він підскочив до вікна і почав бити по ньому ножем, здираючи стару раму.

— Ми не будемо чекати, поки нас тут поріжуть! — закричав він.

Скло, здавалося, поступалося повільно, але з кожним ударом туман просочувався все більше. Він підповзав до ніг Олі, наче шукав її.

І тоді вони почули це знову. Голоси. Цього разу гучніші. Імена. Їхні імена.

— Саша…

— Влад…

— Макс…

— Оля…

Ці шепоти обвивали їх, як петлі мотузок.

— Не слухайте! — закричала Оля. — Воно хоче, щоб ми здалися!

Саша не витримала. Вона схопила камеру і, кричачи, вибігла у бік задніх дверей, які вели на кухню.

— Саша, стій! — Влад кинувся за нею.

Коли вони забігли у кухню, перед ними було лише одне вікно. І воно вже було відкритим.

— Ні… вона вийшла, — сказав Влад, вдивляючись у темряву.

Макс і Оля теж зайшли до кухні, але туман уже стікав із підлоги і вів прямісінько назовні.

— Нам треба за нею! — викрикнув Макс, але Оля схопила його за руку.

— Якщо ми підемо туди… — почала вона, але її голос урвався, бо з лісу долинув крик. Сашин крик.

Це був такий звук, який не видають люди. У ньому було більше, ніж страх чи біль. Це був розпач, передсмертний відчай.

І тоді все затихло.

Влад, Макс і Оля стояли нерухомо.

— Вона жива? — тихо запитав Макс.

— Уже ні, — відповіла Оля. Її голос звучав холодно, майже відсторонено.

Влад зібрався з силами і вирішив вийти назовні. Він розвернувся до інших і сказав:

— Якщо ми будемо сидіти тут, ми помремо. Хочете ви чи ні, але ми підемо за нею. І це — зараз.

Він зробив крок у ніч, і темрява здавалася такою густою, що майже поглинула його. Оля і Макс повільно рушили за ним.

Темрява, здавалось, дихала. Ліс оточував їх, і кожен звук був схожий на чиїсь кроки поруч. І тоді вони побачили перше.

На дереві, всього в кількох метрах від будинку, висіла Саша. Її тіло було розп’яте гілками. Очі дивилися прямо на них. А на обличчі була широка, неприродна усмішка.

Від дерева пролунав шепіт:

— Ви наступні.