Глава 2. Голоси в лісі

Ніч опустилася важким покривалом, і селище здалося зовсім мертвим. Лише вітер пробігав вузькими вуличками, піднімаючи хмари пилу і шурхотячи старими, забутими дверима. У будинку, який хлопці з дівчатами вибрали як базу, запанувала дивна тиша, хоч їх було четверо, і кожен старався бодай щось говорити, аби не звертати уваги на моторошні звуки за вікнами.

Саша стояла біля старого столу і різко стискала камеру. Вона не знімала — просто тримала її, наче це могло її захистити.

— Хтось може пояснити, що це було? — порушила вона тишу. — Той силует на дорозі. Той… слід на склі. Що це було? Хто це був?

— Можливо, просто місцеві, які нас лякають, — відповів Влад, хоча його голос звучав невпевнено. Він займався розпалюванням каміна, але навіть він здавався чужим у цьому домі — чорний, немов обвуглений.

— Та які місцеві? Тут навіть собак немає, не те що людей, — підкинув Макс, лежачи на дивані, але теж тримаючи погляд на вікні.

Оля сиділа на підлозі, притиснувши коліна до грудей. Її обличчя було зосередженим, губи ледь рухалися, наче вона щось шепотіла собі під ніс.

— Олю, ти там що, читаєш заклинання? — жартома кинув Влад, але не отримав відповіді.

— Оля, ти чуєш? — Саша повільно підійшла ближче.

Оля різко підняла голову, і всі помітили, що її очі були порожніми, ніби дивилися кудись далеко.

— Ви чуєте? — запитала вона раптом. Її голос здавався чужим, віддаленим.

— Чуємо що? — розгублено озвався Макс, намагаючись вставати з дивану.

— Голоси, — коротко відповіла Оля, повернувшись до вікна.

Тиша на секунду стала відчутнішою, ніж будь-коли. Навіть вітер, здавалося, завмер за вікнами.

І тут вони почули це. Ледь чутний шепіт, наче хтось намагається щось сказати, але не до кінця відкриває рота. Здавалося, звук долинає звідусіль і водночас звідкись здалеку.

— Це… вітер? — невпевнено припустила Саша, але її руки вже тремтіли.

— Вітер не говорить, — коротко відповіла Оля, не відриваючи погляду від вікна. — Він не каже імен.

— Імен? — різко перепитав Влад, встаючи на ноги.

Оля повільно обернулася, її очі тепер були зосереджені. Вона мовила одне слово:

— Саша.

— Що? Що ти кажеш? — дівчина нервово ступила назад.

— Ти ж це чула, так? — Оля повільно підвелася. Її голос став холодним, наче вона говорила не сама. — Хтось за вікном… щойно назвав твоє ім’я.

Всі напружено подивилися одне на одного. Потім — на вікно. Темрява за склом була непроглядною, туман затягував усе навколо.

— Добре, це вже не смішно, — Макс підійшов до Олі й торкнувся її плеча. — Ти що, нас розігруєш?

Але Оля мовчки стояла. Її очі почали сльозитися, але виглядала вона не як людина, що плаче. Це були нестримні сльози, які текли самі собою.

— Воно все ще тут, — прошепотіла вона. — Воно чекає.

Влад нервово ковтнув і підійшов до вікна. Обережно, наче боявся побачити там щось жахливе, він заглянув у чорну безодню ночі. Нічого. Просто туман.

— Тут нікого немає, — видихнув він із полегшенням.

І тут раптом щось важке вдарилося у вікно ззовні. Скло затріщало, але не розбилося. Всі підстрибнули від несподіванки.

— Що це?! — закричала Саша, відбігаючи до дверей.

— Не знаю! — закричав Влад, хапаючи зі столу кухонний ніж.

Щось знову стукнуло у вікно, цього разу сильніше. Тріснуло ще більше. Здавалося, скло тримається на останніх силах.

— Ми не повинні були сюди приїжджати, — тихо промовила Оля. Її голос був порожнім, без жодних емоцій.

— Оля, що з тобою не так?! — закричав Макс, але вона лише похитала головою.

— Воно хоче, щоб ми відкрили.

— Відкрили що? — нервово перепитала Саша.

— Двері… або себе, — відповіла вона, дивлячись прямо на Сашу.

Скло тріснуло остаточно, і від вікна донісся низький звук, схожий на гарчання, але занадто глибокий, щоб бути людським або тваринним.

— Всі до виходу! — Влад скомандував і кинувся до дверей, але вони не відчинялися. Замок був відсутній.

— Я закривала на ключ, він же тут був! — закричала Саша, тягнучи ручку.

— Ні, він зник, — сказав Макс, дивлячись на порожній отвір у дверях.

І раптом у темряві позаду них щось заговорило. Спочатку тихо, потім голосніше. Слова були нерозбірливими, але вони не залишали сумніву — це не була людина.

Вони стояли спинами один до одного, у кімнаті, яка більше не здавалася безпечною.

І тоді голос прошепотів чітко:

— Ви всі… вже мої.