Глава 1. Прибуття у селище. Перша ніч.

Машина пробивалася крізь густий туман, ніби кожен метр дороги вимагав від неї надлюдських зусиль. Фари висвітлювали старий асфальт, з якого здиралися шматки, наче хтось виривав їх пазурами. Ліс тиснув з обох боків дороги, його похмурі сосни виглядали, немов скелети, що застигли в напруженому чеканні.

— Якби я знала, що це місце настільки… депресивне, я б точно залишилась удома, — пробурмотіла Саша, кутаючись у куртку. Її голос лунав трохи нервово, хоча вона намагалася цього не показувати.

— Депресивне? Це ж ідеальне місце для фільму! — вигукнув Влад, сидячи за кермом. Його очі світилися азартом, хоча було видно, що туман і ліс його теж трішки лякають. — Покинутий монастир, легенди про прокляття, ніякого сигналу… Це ж чистий скарб!

— Влад, у тебе дивні уявлення про скарби, — озвався Макс із заднього сидіння. — Але якщо це зробить нас відомими, то нехай. Тільки давай не будемо губитися в цьому тумані. Бо якщо хтось із нас піде пішки, то я першим відмовляюсь.

— Ви ж знаєте, що мене більше цікавлять ці місцеві історії, — тихо мовила Оля, вдивляючись у вікно. Її голос завжди звучав якось загадково, ніби вона знала більше, ніж говорила. — Тут стільки легенд. Люди зникали десятками. І кожного разу перед цим у селищі з’являвся той, кого вони називали “Чорним гостем”.

— А ось цього не треба! — Саша різко повернула голову до Олі. — Я вже жалкую, що погодилась на цю поїздку.

— Ну все, досить, — перебив її Влад, намагаючись пожартувати. — “Чорний гість”, “пастки лісу”… Саша, це ж просто байки! Нас лякають, щоб ми не лізли в їхні покинуті руїни. І знаєш що? Це працює!

Всі засміялися, але сміх швидко згас, коли машина раптом затремтіла. Наче хтось невидимий схопив її за корпус і смикнув.

— Що за чортівня? — Влад різко натиснув на гальма, і авто зупинилося.

Усі притихли, вдивляючись у дорогу попереду. Спершу здавалося, що нічого не змінилося. Та Оля першою побачила це.

— Там хтось стоїть… — прошепотіла вона.

На узбіччі дороги, у самому серці туману, виднівся силует. Нечіткий, розмитий, але явно людський. Постать не рухалася, ніби чекала. Вітер прошумів між соснами, і вони всі могли б поклястися: темрява довкола стала густішою.

— Це просто хтось із села, — спробував заспокоїти всіх Влад, але його голос затремтів.

— Ага, у лісі, посеред ночі, в тумані? — не втрималася Саша. Її голос зірвався на крик. — Давай, поїхали звідси!

Силует раптом зробив крок уперед.

— Влад, газуй! — вигукнув Макс, хапаючи друга за плече.

Машина рвонула з місця, залишаючи постать позаду. Але коли вони проїхали ще метрів п’ятдесят, Оля прошепотіла:

— Він все ще там.

— Що? Де? — Влад майже закричав, глянувши у дзеркало. Його пальці стискали кермо так сильно, що побіліли.

Оля повільно повернула голову і подивилася на Влада. У її очах був справжній жах.

— Він тут. Поряд.

У цю ж мить машина різко зупинилася. Всі погляди звернулися до лобового скла, на якому залишився чіткий слід руки. Але ця рука була не людською. Пальці були довгими, як леза, а між ними тяглися нитки, що світилися у темряві.

— Ми не мали приїжджати сюди… — прошепотіла Оля. Її голос тремтів.

І тиша знову накрила всіх. Але цього разу вона здавалася живою.