4

Коридори дому Золотенків були тихими й теплими, але Оріяна не могла позбутися відчуття холоду.
Вона йшла за служницею, дивлячись на світло настінних ламп, на темне дерево стін, на картини у важких рамах — і все здавалося надто спокійним після того, що вона щойно почула.
Лейсі — фірійка.
Мама.
Ця думка не вкладалася в голові.
Служниця зупинилася біля високих дверей.
— Вечеря вже почалася, панно.
Оріяна кивнула.
Двері відчинилися.

У їдальні було світло. Довгий стіл уже накрили, свічки спокійно горіли у срібних підсвічниках, а запах гарячої їжі раптом нагадав, наскільки вона втомлена.
Софія сиділа праворуч від батька й одразу помітила Оріяну.
— Нарешті, — видихнула вона. — Ми вже думали, ти заснула.
Вероніка й Маргарита теж були тут. Виглядали вони значно краще, ніж кілька годин тому, хоча в очах усе ще лишалася напруга.
Мейвіроокій Золотенко сидів на чолі столу. Поруч — Ірвіса. Обоє виглядали спокійними.
Надто спокійними.
— Проходь, Оріяно, — сказав Мейвіроокій.
Вона сіла поруч із Софією.
Слуги майже безшумно поставили перед нею тарілку й чашку гарячого 

трав’яного настою.
Оріяна машинально подякувала, але погляд сам собою ковзнув по людях за столом.
Софія нервово крутила ложку в пальцях.
Вероніка намагалася поводитися так, ніби нічого не сталося, але постійно озиралася на вікна.
Маргарита була неприродно мовчазною.
Ірвіса спостерігала за всіма так уважно, ніби слухала більше, ніж слова.
А Мейвіроокій…
Він дивився на неї.

Спокійно.
Занадто уважно.
Оріяна відвела погляд першою.
— Вам уже краще? — спитала Ірвіса, звертаючись до Маргарити й Вероніки.
— Так, — швидко відповіла Вероніка. — Просто… трохи моторошно після всього.
— Це нормально, — спокійно сказала Ірвіса.
— Нормально?! — Маргарита різко підняла голову. — Нас мало не замкнуло в тому ефроймі! А потім ці вовки…
Вона замовкла.
У кімнаті стало тихіше.
Мейвіроокій повільно відклав прибори.
— Іквійські вовки не підходять так близько до будинків без причини, — сказав він.
Софія напружилася.

— Ви думаєте, це якось пов’язано з ефроймом?
— Думаю, — спокійно відповів він, — що сьогодні сталося забагато дивних речей одночасно.
За вікном ударив грім.
Вероніка здригнулася.
Оріяна машинально подивилася на темне скло.
І раптом їй здалося, що у відбитті щось рухнуло.
Не в саду.
У самому склі.
Вона різко повернула голову.
Нічого.
Тільки свічки. Дощ. І її власне бліде обличчя.

— Оріяно? — тихо покликала Софія.
— Що?
— Ти зблідла.
— Усе нормально, — занадто швидко відповіла вона.
Ірвіса уважно подивилася на неї.
На секунду Оріяні здалося, що ця жінка бачить набагато більше, ніж говорить.
А потім одна зі свічок на столі раптом згасла.
Сама по собі.
У їдальні стало тихо.
І десь далеко за межами дому знову пролунало виття.