3

Прозора магічна куля ледь тремтіла в повітрі, тримаючи зображення батьків Оріяни.
— Орі… ти хоч інколи даєш про себе знати? — голос матері звучав м’якше, ніж вона хотіла виглядати, ніби за словами ховалася втома.
— Я у Софії, — відповіла Оріяна. — Ми з дівчатами проведемо тут канікули.
— У Софії… — батько трохи кивнув, усміхнувся. — Добре. Так навіть спокійніше.
Мати нахилилася ближче до кулі.
— Ти як? Їси нормально? Не перевантажують у академії?
— Усе добре, — автоматично сказала Оріяна.
Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного через магічну кулю. Звична розмова, звичні обличчя.
І все ж…
Щось було не так.
Оріяна не одразу зрозуміла, що саме. Просто погляд матері на мить ніби “запізнився” — наче вона дивилася не прямо, а трохи повз.

А потім усе стало як завжди.
Тепла усмішка. Спокійний вираз обличчя.
Але це “як завжди” вже не стирало того відчуття.
У грудях Оріани щось неприємно стиснулося.
— У вас там дощ уже почався? — спитав батько.
— Так, — коротко відповіла вона. — Сильний.
— Тоді не затримуйся надворі, — сказав він, ніби жартома, але голос став трохи серйознішим.
Мати ледь усміхнулася.
— І на вихідні приїдеш додому, правда?
Оріяна на мить вагалася.
— Так… приїду.
Погляд матері знову на мить ніби зсунувся — дуже тонко, майже непомітно.
Але цього вистачило.
— Мене кличуть, — швидко сказала Оріяна.
— Орі… — почала мати.
Але Оріяна вже розірвала магічний зв’язок.
Куля згасла.
Тиша в кімнаті Софії стала різкою, майже глухою.
Оріяна завмерла на секунду, дивлячись у порожнє повітря.
Потім повільно видихнула і майже непомітно створила новий зв’язок.
Зі сестрою.

Мирослава відповіла майже одразу.
— Привіт, Орі. Ти зараз де?
— У подруги Софії, — швидко сказала Оріяна. — А ти?
— У тітки Уляни.
Коротка пауза.
— Миро… з мамою і татом щось не так, — тихо сказала Оріяна.
— Я знаю, — спокійно відповіла Мирослава.
Це прозвучало так, ніби для неї це не новина.
— Ти… знаєш що саме? — обережно перепитала Оріяна.
Мирослава не поспішала.
— Те, що ти зараз починаєш відчувати, я бачила вже давно.
— Що ти маєш на увазі?
Коротка тиша.

— Лейсі… — нарешті сказала Мирослава. — Вона не просто твоя мама.
У Оріани стиснулося всередині.
— Вона фірійка?
— Так, — спокійно підтвердила Мирослава.
Це прозвучало як факт, а не відкриття.
— Але… тато? — голос Оріани здригнувся.
— Тато знав, — сказала Мирослава.
Пауза.
— І ти… ти все це знала?
Мирослава видихнула.
— Я жила з нею під одним дахом, Орі.
Тиша стала важкою.
— Лейсі — твоя мама, — додала вона спокійніше. — А для мене вона… мачуха.
Оріяна завмерла.

— І ти ніколи не казала?
— Ти була маленька, — тихо відповіла Мирослава. — І це не те, що легко пояснити дитині.

— Нікому не кажи, — тихо сказала Мирослава. — Інакше служителя можуть посадити. А можуть і гірше.
— Що значить “гірше”? — Оріяна напружилася.
Мирослава на мить замовкла.
— Зробили так, щоб усі думали, що Лейсі — людина.
У Оріани перехопило подих.
— Як це… думали?
— Так простіше було зберегти шлюб, — спокійно відповіла Мирослава.
Кілька секунд тиша висіла між ними.
— Але ж її народ… дозволив це? — повільно спитала Оріяна.
Мирослава гірко всміхнулася.
— Дозволив? Ні. — Вона видихнула. — За те, що вона покохала людину, її просто вигнали.
Це слово зависло важко.
— Вигнали?.. — Оріяна 

ледь повторила.
— Зі свого народу, — коротко пояснила Мирослава.
Пауза стала довшою.
— Миро… — обережно сказала Оріяна. — А твоя мама?
Мирослава відвела погляд, ніби дивилася крізь кулю.
— Померла від лихоманки, — тихо відповіла вона. — Коли мені було п’ять.
У кімнаті стало тихо.
— Тому ти й пішла в академію? — ще тихіше спитала Оріяна.
— Так, — після паузи сказала Мирослава. — І тому обрала лікувальну магію.
Вона замовкла на мить.
— Щоб хоч якось… розуміти те, що тоді не змогли врятувати.

— Миро, здається, хтось зайшов до кімнати. Зв’яжемося пізніше.
— Добре, — коротко відповіла Мирослава.
Зображення в прозорій кулі на мить застигло.
І зникло.
Того ж моменту двері відчинилися.
До кімнати зайшла служниця, обережно тримаючи руки перед собою.
— Пани кличуть вас на вечерю, — чемно сказала вона.
Оріяна на секунду затримала погляд на ній, ніби перевіряючи, чи це справжня людина, а не черговий сумнів.
— Уже йду, — відповіла вона після короткої паузи.