2

Усередині ефройма було тісно й задушливо. Повітря ніби застигло, не рухалося, лише іноді здригалося разом із корпусом. Маргарита знову смикнула ручку дверей — різко, з надією, яка щоразу слабшала.
Нічого.
— Та відкрийся ж… — прошепотіла вона, вже без сили.
Вероніка спробувала з іншого боку, натиснула, потягнула, навіть вдарила долонею. — Безглуздя якесь… — крізь зуби. — Наче нас тут замкнули навмисно.
Вона видихнула й притулилася чолом до холодної стінки.
— Швидше б уже Оря та Софійка привели допомогу…
Маргарита нічого не відповіла. Вона прислухалася.
Спочатку — тиша.
А потім…
Ледь відчутний поштовх.

Ефройм здригнувся.
— Ти це відчула? — різко підняла голову Вероніка.
Ще один поштовх. Цього разу сильніший.
Зовні почувся приглушений гомін — голоси, кроки, металевий брязкіт.
— Це… це вони! — Маргарита аж підсунулася ближче до дверей. — Слуги! Нас знайшли!
Ефройм зрушив із місця.
Спочатку повільно, ніби неохоче.
Потім — різкіше.
Вероніка нервово засміялася. — Ну нарешті…
Але сміх обірвався.
Ззовні, крізь шум дощу й руху, прорізався звук.
Протяжний.
Нелюдський.

Виття.
Обидві завмерли.
Ще один голос підхопив перший. Потім третій.
Звук розростався, наче хвиля, що котиться просто на них.
Маргарита зблідла. — Це можуть бути… іквійські вовки… — прошепотіла вона, ледве ворушачи губами. — Швидше б нас привезли в дім…
Вероніка стиснула її руку. — Не накручуй. Нас уже тягнуть. Зараз усе буде добре.
Але її голос звучав не так упевнено, як вона хотіла.
Ефройм раптом сіпнувся.
І на мить…
Всередині стало темніше.
Наче щось перекрило світло.
Або подивилося на них ізсередини.

Слуги напружилися ще до того, як зрозуміли, що саме змінилося.
Ефройм, який щойно рухався рівно й обережно, раптом ніби “ожив” — його хід став різкішим, швидшим, колеса (чи магічна основа) з гуркотом пішли по мокрій дорозі. Коні, що супроводжували рух, занервували, а вершники перезирнулися.
І тоді вони теж почули.
Виття.
Спочатку одне — далеке, розтягнуте, ніби з глибини темряви. Потім ще одне, ближче. І ще.
Слуга попереду різко підняв руку.
— Швидше! — крикнув він, перекриваючи дощ і вітер. — Не зупинятися!
Його голос був напружений, уже без звичної стриманості.
Інший слуга, молодший, озирнувся в темряву за спиною. — Це… іквійські вовки?
— Не озирайся! — різко обірвав старший. — Веди!

Ефройм знову сіпнувся, ніби відповідаючи на щось невидиме, і прискорився ще більше.
Всередині, за зачиненими стінками, Маргарита й Вероніка відчули це одразу — різкий ривок уперед, який змусив їх вхопитися за поручні.
І разом із рухом прийшло нове відчуття:
ніби тепер їх не просто везуть.
А забирають.

Ефройм різко в’їхав у двір, ковзнувши по мокрій бруківці, і зупинився так раптово, що всередині Маргарита й Вероніка мало не втратили рівновагу.
— Приїхали… — видихнула Вероніка, але в її голосі не було полегшення.
Двері двору одразу оточили слуги. Хтось підбіг до механізмів, хтось став пильнувати темряву за воротами, ніби чекав, що вона зараз увірветься слідом.
Іквійське виття ще чулося — вже ближче, гучніше, розірване вітром.
— Швидко! — різко скомандував старший слуга. — Виводьте їх!
Замки клацнули.
Ефройм здригнувся востаннє й завмер.
Двері відчинилися.
Маргарита першою вибралася назовні, вдихнувши холодне вологе повітря. Вероніка вийшла слідом, озирнувшись — і на мить завмерла.

За воротами темрява ніби рухалася.
Силуети дерев, дощ, вітер… і щось ще, що не хотіло бути поміченим.
— Всередину! — різко сказав слуга, підштовхуючи їх. — Швидко!
Дівчата не сперечалися.
І щойно вони переступили поріг двору, важкі ворота за ними з гуркотом почали зачинятися.
Швидко.
Занадто швидко.
Метал зішкрібався об камінь, замки вставали на місце один за одним, наче хтось боявся не встигнути.
І вже в останню секунду, коли щілина між воротами ще була, ззовні пролунав особливо гучний, роздратований виття.
Потім — удар у ворота.
І тиша.

Тільки дощ.
Слуги не рухалися кілька секунд.
А потім старший тихо сказав: — Зачинено.
І це звучало не як “ми в безпеці”.
А як “встигли”.

Слуги не затримувалися ні на мить.
— Усередину! — коротко кинув старший, і цього було достатньо.
Дівчата майже одночасно зірвалися з місця й побігли до будинку, ковзаючи по мокрих сходах і каменю. Дощ ще шмагав обличчя, вітер тягнув назад, ніби не хотів відпускати їх із двору.
Позаду слуги вже закривали останні зовнішні двері.
Важкі валізи, які привезли разом із ними, швидко підхопили інші працівники. Без зайвих слів — чітко, злагоджено, ніби це відпрацьований ритуал: речі зникають усередину будинку раніше, ніж встигаєш озирнутися.
Маргарита озирнулася лише раз — на ворота.
За ними темрява здавалася густішою, ніж має бути ніч.

І десь там, за дощем, ще могло бути виття.
Але воно вже не пробивалося сюди.
Двері будинку зачинилися важко, з глухим ударом, відрізаючи зовнішній світ.
Усередині одразу стало тихіше. Тепліше. Але ця тиша не була спокійною — вона була настороженою, як затамоване дихання.
Софія вже чекала їх у холі, бліда, з напруженим поглядом.
— Ви тут… — видихнула вона і на секунду просто завмерла, дивлячись на них.
Оріяна стояла поруч, мовчки.
І тільки тоді Маргарита й Вероніка дозволили собі зробити повний вдих — не полегшення, а усвідомлення, що вони справді встигли.