1

Дощ лив так, ніби небо розкололося навпіл і випускало всю воду світу. Краплі били по землі, по плечах, по кінських спинах — важкі, холодні, нещадні. Грязюка чіплялася до чобіт, ковзала під ногами, а вітер рвав плащі й зривав слова з губ.
Оріяна міцніше стиснула поводи, нахилившись до шиї коня. — Ще трохи… — прошепотіла, більше собі, ніж йому.
Поруч Софія витирала мокре обличчя рукавом, але це було марно — дощ миттєво стирав будь-який рух. — Ми майже на місці, — сказала вона, намагаючись перекричати бурю. — Бачиш той пагорб?
Ефройм залишився позаду — темний, мовчазний. Вони вчасно вибралися з нього, коли він почав дивно здригатися, ніби живий. Двері заклинило. Магія не слухалась. Оріяна ще досі відчувала, як щось всередині машини… ніби дивилося.
Маргарита і Вероніка не встигли.
Ця думка боляче стискала груди.
Коні злякалися тоді, рвонули в різні боки, але дивом їх вдалося впіймати. І тепер кожен крок здавався боротьбою — не тільки з дощем, а й із страхом, що лишився позаду… чи, можливо, наздоганяє.
Раптом у сірій завісі дощу вималювався силует.
— Ворота! — вигукнула Софія.
Темні, високі, з металевими вставками, вони здіймалися, мов межа між хаосом і порятунком.
Дівчата під’їхали ближче. Оріяна зістрибнула з коня, мало не послизнувшись у багнюці, і важко підняла руку.
Стук.
Глухий звук загубився в шумі дощу.
Вона постукала ще раз — сильніше.
— Відчиніть! — крикнула Софія, підходячи ближче. — Це я! Софія!

Тиша.
Лише дощ.
І десь далеко — чи то грім… чи щось інше.
Оріяна напружилася. — Ти впевнена, що вони тут?
Софія не відповіла одразу. Вона дивилася на ворота так, ніби чекала, що ті самі заговорять.
І тоді…
Зсередини щось клацнуло.

Ворота рипнули, важко відчинилися всередину, і в прорізі з’явився немолодий слуга — сухорлявий, у темному плащі, з ліхтарем у руці. Світло хиталося від вітру, вириваючи з темряви його стомлене обличчя.
Він примружився, придивляючись крізь дощ.
— Панно Софіє… — голос у нього був хрипкий, ніби давно не говорив голосно. — Чому ви на конях і з однією подругою, а не трьома?
Софія зробила крок уперед, і світло ліхтаря впало на її бліде обличчя. Вона на мить заплющила очі, ніби збираючись із силами.
— Ми… — почала вона, але голос зрадницьки здригнувся. — Ефройм зламався. Раптово. Двері заклинило.
Оріяна підійшла ближче, стаючи поруч. — Він поводився дивно. Наче… — вона замовкла, не наважуючись договорити. — Ми зуміли вибратися. А вони — ні.
Слуга насупився, його погляд став гострішим. — Не змогли вибратися? — перепитав тихо.
Софія похитала головою. — Ми намагалися відкрити… і звичайним способом, і магією. Нічого не діяло.
Дощ посилився, барабанячи по воротах і каменю.
На кілька секунд запала важка тиша.
Слуга перевів погляд за їхні спини, ніби сподіваючись побачити ще когось у темряві. Але там були тільки дощ і ніч.
Він повільно вдихнув. — Заходьте. Швидко.
Ворота відчинилися ширше.
— Пан буде хотіти це почути негайно… — додав він уже тихіше, більше до себе. — І не тільки пан.
Оріяна й Софія переглянулися.
У цих словах було щось… недобре.
Але вибору в них не було.
Вони завели коней усередину, і ворота за їхніми спинами з гуркотом зачинилися, відрізаючи їх від бурі… чи, можливо, впускаючи в іншу.

Кабінет був теплий і тихий — різкий контраст до бурі за вікнами. Високі шафи з книгами, важкі темні портьєри, широкий стіл, на якому горіли кілька свічок. Полум’я тремтіло, ніби й сюди намагався пробратися вітер.
Мейвіроокій Золотенко стояв біля столу, спершись руками об його край. Його постава була рівною, але в очах уже з’явилася напруга. Поруч, трохи в тіні, сиділа Ірвіса — спокійна, уважна, з тим поглядом, який нічого не пропускає.
Софія й Оріяна зупинилися навпроти.
Кілька секунд ніхто не говорив.
— Розповідайте, — нарешті сказав Мейвіроокій. Голос рівний, але надто вже стриманий. — Усе. Від початку.
Софія ковтнула. — Ми їхали нормально… дощ уже починався, але ефройм працював справно. Потім… — вона глянула на Оріяну, ніби шукаючи підтримки, — він раптом здригнувся.

— Не просто здригнувся, — тихо додала Оріяна. — Наче щось усередині прокинулося.
Ірвіса ледь нахилила голову. — Конкретніше.
Оріяна стиснула пальці. — Спочатку звук. Глухий, як удар зсередини. Потім… управління перестало слухатися. Ми намагалися зупинити його, але він… сам вирішував, куди рухатися.
У кімнаті стало ще тихіше.
— Двері, — швидко продовжила Софія, — вони просто заклинили. Ми намагалися відкрити їх механічно, магією… нічого.
— Я відчула… — Оріяна замовкла, але змусила себе договорити. — Там була магія. Але не така, як наша.
Мейвіроокій повільно випростався. — Інша магія?
Ірвіса вже не виглядала спокійною. Її пальці легенько стиснули підлокітник крісла. — Ви впевнені?
— Так, — твердо відповіла Оріяна. — Вона… ніби відштовхувала будь-який вплив. І… дивилася у відповідь.
Софія здригнулася від цих слів. — Ми ледве вибралися. Через задній люк… він відкрився лише на мить. Ми встигли. А Маргарита і Вероніка…
Тиша впала важкою плитою.
Мейвіроокій повільно перевів погляд на вікно, де дощ бив по склу. — Я вже відправив людей, щоб привезли ефройм, — сказав він нарешті. — Якщо він ще там.
— Він там, — тихо відповіла Оріяна. — Я впевнена.
Ірвіса підвелася. — Якщо це правда… — вона на мить замовкла. — Це не поломка.
Мейвіроокій глянув на неї. — Я теж так думаю.
Свічка на столі раптом тріснула, викинувши маленьку іскру.
— Це хтось зробив, — тихо додала Ірвіса. — Або… щось.

За вікном гримнув грім.
І в ту ж мить усі четверо зрозуміли: Маргарита і Вероніка могли бути ще живі.
Але питання було інше.
Чи залишилися вони собою?

Мейвіроокій уважно подивився на них обох, ніби зважував кожне слово, кожен подих.
— А чому ви не виїхали додому за кілька днів до початку канікул в академії? — спитав він уже спокійніше, але в цьому спокої відчувалася перевірка.
Оріяна відповіла першою, не відводячи погляду: — Нас затримали іспити.
Софія одразу підхопила: — Я запросила дівчат до нас, бо сюди ближче.
Ірвіса повільно пройшлася кімнатою, її пальці ковзнули по спинці крісла. — І ви вирішили їхати просто перед початком дощового сезону? — тихо уточнила вона.
Софія ледь зітхнула. — Ми не думали, що все почнеться так раптово.
Мейвіроокій нахилив голову. — Ви не думали… — повторив він. — А ефройм, який “раптом” починає поводитися так, як ви описали, — це теж випадковість?
Оріяна стиснула щелепу. — Ні.
Тепер вона говорила впевненіше. — Це не випадковість.