Глава 13. Відродження світла

"Реальність — це не те, що ми бачимо, а те, що ми обираємо"

Антуан де Сент-Екзюпері

Вони повільно вийшли з лісу, обережно ступаючи по висохлих коренях дерев та прілому листю, яке як вони вже мали змогу переконатися, може підступно маскувати ями та канави. Перед ними простяглася звична для темних земель картина суцільних руйнувань - старі, напівзруйновані дерев’яні бараки, якісь сараї, площа з покрученим флагштоком, навколо розкидані уламки меблів. Здалося, це колись був  піонертабір - на це вказував спортмайданчик на краю занедбаної території, і будівля їдальні, яка виглядала досить моторошно зі своїми темними проймами величезних вибитих вікон. Колись це було місце відпочинку, місце дитячої радості, свободи, неперервного свята. Але зараз все виглядало так, ніби цей табір давно загубився в часі, ба навіть став свідком руйнівних подій: скрізь якісь уламки, сміття, кістки (кому вони належали, друзі воліли не думати), покинуті речі.

Раптом з-під одного з бараків вибігла невелика тінь і різко кинулася просто до ніг Тохи. Він скрикнув від несподіванки, відскочив назад, і заплутавшись у власних ногах, впав на землю. Все сталося так несподівано і так швидко, що друзі заклякли на місці, аж поки не почули давно забуті, такі мирні звуки.

“Це ж котик!” - радісно вигукнула Тетяна, опускаючись на коліна перед тваринкою. Кіт, смугасто-лісового, "маскувального" окрасу, з на диво розкішним хутром, виглядав напрочуд живим і активним. Він тулився до Тетяни, муркотів і терся щоками об її руки, немов давно чекав на зустріч з нею. Решта обступила подругу, милуючись котом. Ще б пак! Це була перша нормальна жива істота, яку вони зустріли в темряві. Ну, звісно, якщо не рахувати копії самих себе, побачені раніше… 

“Як же ти тут виживав, малий?” - ласкаво спитала Тетяна, з зусиллям піднявши кота на руки. Той відповів коротким мурчанням, яке здалося всім презирливим, ніби кіт вважав своє виживання чимось само собою зрозумілим. Слід відмітити, що малим він не був. Так само, як і не виглядав тим, хто був змушений боротися за своє життя.

Тетяна пригортала кота до себе, гладячи його шерсть. Той притиснувся до її грудей і обійняв лапами, немов не хотів відпускати. А після того, як його нагодували шматочком ковбаси з залишків їхніх запасів, муркотіння кота посилилося до такої міри, що нагадувало вже звук роботи компактного генератора.

“Давайте візьмемо його з собою!” - з ентузіазмом запропонувала Тетяна - “Я не можу залишити його тут самого!”.  

“Він же важить кілограмів з десять! Як ти його понесеш?” - зауважив Тоха. - “Він навряд чи йтиме поруч з нами.”

Проте відповідь на це питання знайшлася сама собою. Кіт легко перестрибнув прямо на рюкзак Олексія і зручно всівся, вчепившись пазурами у жорстку тканину наплічника. Олексій, який досі був пригніченим через смерть Ірини, здавалось, навіть не помітив, що кіт облюбував собі місце на його плечі. 

Так вони й рушили далі. Кіт, зручно влаштувавшись на рюкзаку, мовчки спостерігав за навколишнім світом. Олексій, хоча й рухався, виглядав чужим для цього світу - його думки були затьмарені горем, а дії стали автоматичними. Друзі уважно стежили за ним, але намагалися не нав’язуватися. Кіт іноді торкався щоки Олексія своєю мордочкою, і наче щось шепотів тому на вухо. А через певний час друзі почули, що він тихенько говорить з котом! Схоже, незважаючи на все, що сталося, їх лідер почав поволі повертатися до життя, і вже тільки за це вони відчували надзвичайну вдячність до пухнастого терапевта.

Дорога вела їх далі крізь ліс, а потім з за дерев з’явилося напівзруйноване село, занедбане і порожнє. Коли вони наблизилися до краю села, пристрій в руках Тохи раптово згас. Хлопці зупинилися.

“Що тепер робити? Куди йти?”- запитав він, дивлячись на чорний екран пристрою.

“Мабуть, треба продовжувати рухатися далі в тому ж напрямку” - обережно запропонувала Тетяна. - “іншого виходу у нас немає”.

“Спробуй не загубити його, той напрямок - тут всі напрямки однакові, та ще й не видно нічого, і наче стало ще темніше” - у розпачі пробурчав Тоха. Втрата підказок від “навігатора”, як він називав пристрій, схоже, підкосила його сили та впевненість в правильності дій, позбавила надії на щасливий кінець цієї подорожі. Оскільки диск більше не працював, і Тоха вже не міг вести загін, він подав пристрій Олексію - “візьми його, бо я боюся, що ще жбурну його кудись, а він може все ж таки ще на щось нам згодиться”...

Друзі таки послухали Тетяну (врешті решт треба ж було кудись рухатись!), і зробили кілька кроків вперед приблизно в тому ж напрямку, що й раніше.  Аж раптом все змінилося! Темрява розсіялася, немов туман на світанку, і їх оточило сліпучо блакитне небо та зелена лука. Було тепло. Свіже повітря, наповнене пахощами трави, проникло в легені, відчувалося, що вони нарешті вирвалися з пастки, наче потрапили з осені до нескінченного літа, а з ночі - в день. Озирнувшись, вони побачили, як ідеально вигнутою стіною стоїть позаду темрява, немов величезний купол, що оточує місцевість.

“Це… острів світла? То в тих паперах була правда? Вони таки існують…” - тихо сказала Тетяна. Олексій кивнув, відчуваючи полегшення. Вони нарешті вийшли з темряви. Вони нарешті кудись прийшли! Легкий вітерець обвівав їх обличчя, наповнюючи кожного надією. Вони вдихали свіже, аж солодке повітря, яке все ж таки віддавало гірчинкою як наслідок тих втрат, яких вони зазнали в ході цієї подорожі. Однак, відчуття того, що вони досягли кінцевого пункту своєї мандрівки, ніщо не могло затьмарити і зіпсувати. Мимоволі, друзі розслабилися й заусміхалися.