Глава 8. Темний кордон

“По той бік починаються нові історії, де невідоме переплітається з реальністю,
і тільки найсміливіші вирушають у темряву в пошуках відповідей”

Невідомий автор

Наступного, вже не такого теплого, а скоріше по-осінньому похмурого ранку, друзі вирушили у подорож до кордону колишньої Бєлгородської області. Вирушили різними видами транспорту аби зробити свій шлях менш помітним.

Спочатку вони обрали потяг, що рухався з Полтави до Харкова. Замість “Інтерсіті” вони сіли на простий плацкартний транзитний потяг. Так, він їхав повільніше й зупинявся біля кожного стовпа, однак в такому транспорті ніхто не звернув особливої уваги на компанію з шести юнаків та дівчат, одягнених в чорне напіввійськове вбрання та з важкими клунками за плечима. Поїздки потягом завжди подобались Торусу - є в них щось заспокійливе й медитативне - коли ти сидиш у комфортному теплому вагоні, а світ поволі пропливає за його вікнами. Друзі теж розділяли цю думку, тож перший етап їхнього шляху дав всім можливість заспокоїтись, перепочити, поміркувати, а ще - розвідати ситуацію. Ще коли Олексій почув про Вовину “статтю”, він одразу ж зрозумів, що дядько “підсунув” її невипадково - схоже, хлопці з СБУ якимось чином дізнались про той лист і “тримали все на контролі”. Тож, окрім іншого, друзі спостерігали за змінами у пасажирському складі потягу, але нічого незвичайного не помітили - якщо їх і “вели”, то робили це дуже професійно.

З Харкова вони вирушили на автобусі, хоч скоріше то був не автобус, а маршрутка - старий, побитий життям “Спринтер”, який вже втратив більшу частину свого колишнього комфорту, але бадьоро їхав путівцями, підтверджуючи загальну думку про німецьку якість. Можна було б поїхати й на чомусь "цивільнішому", але друзі знову ж таки вирішили не привертати до себе зайву увагу. Вони знову уважно стежили за пасажирами, які заходили та виходили з салону (це дійсно була маршрутка, бо зупинялись вони теж майже біля кожного стовпа), та дуже обережно пробували розпитати місцевих мешканців про кордон і темряву, але ніхто з них не виявляв бажання говорити про це, наче ця тема була забороненою.

З кінцевої зупинки автобусу їм довелося рухатися далі попутками, що знову ж таки, було непросто. Шукаючи способи дістатися до кордону, вони намагалися поводитись якомога обачніше, не привертаючи до себе уваги та звівши до мінімуму спілкування з людьми, яких зустрічали.

Все це було досить складно, оскільки транспорту, який дозволив би їм швидко дістатись кордону, не було в принципі, тож доводилось імпровізувати, а інформація про темряву і кордон була не те щоб засекречена, але всі, кого вони намагались про це обережно розпитати, або мовчали, наче вдаючи що не чують, або швидко змінювали тему розмови. Лише одна бабця, яка продавала смажене насіння на перехресті, сказала, що “темрява тут була завжди”, а далі замовкла, як і всі інші. Таємниця навколо кордону ускладнювала їхню місію й додавала загадковості до їхнього шляху, який і так не видавався легким.

Під час подорожі друзі не надто багато розмовляли один з одним, але якщо розмова все ж починалась, вона незмінно точилась навколо різних аспектів цієї подорожі. Вони вже в сотий раз обговорювали деталі свого плану - як вони збираються перетнути кордон, де будуть шукати інформацію, як будуть поводитись в небезпечній ситуації тощо. І кожне таке обговорення висвітлювало все нові прогалини у плані, змушуючи замислитись про те, що підготувались вони все ж таки не так добре, як уявляли.

А ще вони говорили про свої мотиви участі в цій місії. Олексій, зрозуміло, прагнув повернути батька, або хоч дізнатись про його долю. Ірина теж прагнула врятувати батька, а ще - пригледіти за братом, бо чоловіки - вони такі - без жіночого нагляду ні на що не здатні, та й взагалі, не пристосовані до життя. Хлопці розглядали цю подорож як велику пригоду - щось на кшталт захоплюючої комп’ютерної гри, але в реалі. Також вони відчували обов’язок допомогти друзям, та й батька Олексія вони всі добре знали, пам’ятали й любили. Тетяна вирушила в цю подорож з тих же міркувань, а ще - хоч вона до кінця й сама не усвідомлювала цього - їй просто хотілося бути поруч з Олексієм. Звісно ж, цю частину своєї мотивації вона не озвучувала.

Майбутні пригоди їх не тільки збуджували, а й лякали - врешті решт, ніхто до пуття не знає що там - у темряві. Але все ж таки вони вірили, що разом зможуть впоратися з можливими труднощами. Друзі обговорювали можливі наслідки їхньої подорожі, те, що вони дізнались про історію подій, пов'язаних з темрявою, теорії її появи, можливу роль в цьому батька Олексія. Всі вони пам’ятали, як він грав з ними в ігри, демонстрував свої експериментальні установки (які виглядали дуже круто й футуристично, але що вони робили і як працювали ніхто з них не розумів), як вони всі годинами сиділи біля багаття й співали пісень під гітару чи розповідали страшні історії. А історії, які розповідав дядько Марк, завжди були найцікавішими.

Час від часу комусь з них здавалося, що вони щось забули, тож друзі починали згадувати які знаряддя вони взяли з собою, що передбачили, а що ні, та які можливі альтернативні способи дій розглянули.

А найголовніше - це те, що незважаючи на всі страхи, друзі підтримували один одного, і ця непохитна підтримка була так само важлива, як і готовність до фізичних випробувань. Після таких, хоч і не частих, розмов друзі заспокоювались, відчуваючи підтримку та взаєморозуміння, а також готовність до подолання труднощів, які - і вони це розуміли - обов'язково будуть. Врешті решт, ще жоден план в історії людства не витримав перевірки дійсністю…

Єдиним, з ким друзям вдалось по-справжньому поговорити, був водій попутки на останньому відтинку їхнього шляху - балакучий, веселий, гучний і трохи грубуватий “дядя Вова”, який постійно возив “гуманітарку” до кордону, і мабуть просто фізично був нездатний мовчати, тож і цього разу не прогавив можливості погомоніти. Після звичних розпитувань хто звідки (“дядя”, до речі, виявився практично земляком - родом він був з Миргороду) розмова сама собою торкнулась темряви. Веселий водій несподівано став серйозним - постійні підколки та підморгування раптом кудись зникли. "Вона була там завжди - в серцях людей, в їх думках і бажаннях. Ми просто її не помічали" - майже слово в слово повторив він те, що друзі вже чули від місцевої бабусі.