Глава 7. Ворота в невідоме

“Переступаючи останній поріг, відчуваєш як розкриваються ворота в невідоме”

Невідомий автор

Останній вечір вдома перед тим, як вирушити у невідомість - це завжди вечір, проникнутий особливою атмосферою. Вони зібрались разом, сім'я та друзі, біля великого столу, за яким колись святкували великодні обіди та різдвяні вечері. Тепер стіл був заставлений стравами, які приготували з усього, що залишалося у холодильниках, причому свій внесок вніс кожен - бо кожен відчував, що йде надовго й не  хотів щоб щось зіпсувалось за час його відсутності. Перед від'їздом усі були на нервах, всі нервово жартували й намагались всіляко приховати свої страхи та тривоги, які за час підготовки та зборів не зникли, а стали лише відчунішими й конкретнішими.

За столом було шумно, але не надто. Всі були у своїх думках, бо серце кожного знало, що цей вечір - останній, і попереду кардинальні зміни, й навряд чи на краще. Мама дивилася на Олексія з турботою в очах, яка віддзеркалювалася в її діях - вона не присіла жодної хвилини, накриваючи на стіл, підносячи таці з їжею, доливаючи дітям коли та соку. А ще вона не випускала з рук таємничий прилад, чи то скоріш, артефакт, який вони нещодавно знайшли у батьковому гаражі - невеликий чорний металевий диск з двома кнопками збоку та  круглим екраном по центру верхньої частини, який мабуть просто закотився за стіл, тож його не помітили ані “покупці”, ані мати, ані Олексій з сестрою. Що воно таке - ніхто з них збагнути не міг, але воно якимось дивом й досі працювало - при натисненні однієї з кнопок екран починав ритмічно спалахувати зеленим і відображати якісь криві. Друга кнопка робила спалахи частішими, а повторне натиснення першої вимикало екран. Ніяких отворів чи роз’ємів пристрій не мав - просто гладкий і наче цільний металевий диск. Оксана розуміла, що якщо це якийсь прилад, що залишився від чоловіка, дітям краще взяти його з собою у темряву - раптом стане у нагоді? Але зараз, поки вони ще тут, вона не могла випустити його з рук - їй здавалось, що стискаючи в долоні цей дивний предмет, вона тримає руку коханого, який тут, разом з ними за столом, а не загубився десь у темряві. Сестра Олексія, Ірина, теж пильно спостерігала за братом, в її очах світилась гордість за нього, а ще - трохи хвилювання і тривоги. Вона теж йшла з ними й дала собі слово подбати про брата там - по ту сторону темряви, бо ці хлопці такі шибайголови! Тоха, Андрій, Вова і Тетяна вкотре говорили про те, як вони будуть діяти далі, що на них там може чекати, і які вони будуть поводитись в тому незвіданому світі. Вони заспокоювали себе і один одного цією розмовою. Нескінченне повторення своїх планів наче давало якесь відчуття безпеки й певності, що ці плани спрацюють.

Після вечері, коли стіл був прибраний, посуд - спільними зусиллями вимитий та складений у шафі, а гості розійшлися, Олексій сів у своє старе, але надзвичайно зручне крісло, в якому він провів багато годин, думаючи, читаючи, граючи в комп'ютерні ігри. Він подивився на свою кімнату - на полицю з книгами, на свій комп'ютер з купою ігрової периферії та іншого обладнання, підключеного до нього, на шолом віртуальної реальності, який подарував йому стільки яскравих вражень, на картини, постери та фотографії, що висіли на стінах. Було сумно і лячно - Олексій прощався зі своїм звичним світом, з матір’ю, своїм життям у затишній Полтаві, своєю кімнатою та речами, але одночасно він відчував і  відповідальність, яка тягла його вперед. І його друзі та сестричка були з ним, залежали від нього, від його рішень, від його мужності та поміркованості.

За вікном відлунював легкий стукіт від нечастих крапель теплого дощу, який тільки починався, а може вже давно йшов, просто був таким лінивим та неспішним. Олексій вийшов на вулицю. Надворі було темно, навколо панував спокій, рідкі краплі дощу пестили шкіру, а повітря було свіже й приємне на подих. Він відчував проміння місяця на своєму обличчі - це була одна з тих особливих полтавських ночей, унікальність яких помічаєш тільки напередодні далекої подорожі. Він зупинився перед своїм старим автомобілем, який подарував йому батько, коли Олексій отримав права. За кермом цього старого, але дуже комфортного кросовера він провів чимало часу, роз’їжджаючи містом, або перевозячи картоплю з дачі, мріючи про “справжні” подорожі та пригоди. Тепер він продав його сусідові, аби мати кошти для придбання необхідного спорядження для подорожі. “Бійся своїх бажань” - подумав він - “подорож, про яку й не думав, почнеться вже завтра, а які на нас чекають пригоди - сам Бог знає. А може поки що не знає й він”.

Олексій відчував, що знаходився на роздоріжжі між минулим та майбутнім, на порозі нового етапу свого життя - вже безперечно дорослого життя. Відчуття відповідальності перед матір’ю та сестрою, перед друзями, а також страх перед невідомим майбутнім боролися в його серці. Але його воля була непохитною - він вирушав у цю подорож не лише заради своєї цікавості, а й заради того, щоб розкрити таємницю свого батька, врятувати його, і, можливо, змінити хід подій у світі, зміненому темрявою. 

Під місячним світлом, він відчував, як його кулаки мимоволі стискаються, а серце б'ється в такт з його думками. Ворота в невідоме відчинялись перед ним. Торус був готовий крокувати назустріч новим випробуванням і невідомим пригодам. Все буде добре, він не допустить нічого поганого. Він подбає про своїх друзів та сестру, повернеться додому і поверне матері батька. 

Трохи заспокоївшись, Олексій повернувся додому, прокручуючи в голові події останніх кількох днів - дуже метушливих днів, які минули в закупівлі спорядження, плануванні та остаточній підготовці до подорожі.

Останній тиждень був сповнений турбот та побоювань щось забути. В серцях друзів проростали відчуття відповідальності та страху - вони розуміли, що завдання, яке стоїть перед ними - не просте, і ця подорож може змінити їхні життя назавжди. Разом з тим, вони були готові ризикувати аби з'ясувати правду, готові, як вони думали, до боротьби з темрявою - їхня воля залишалась міцною, а попереду на них чекали великі випробування.