Глава 2. Рідний поріг

"Спогади — це дзеркало, що освітлює минуле і криється від світла теперішнього."

 Володимир Дністранський

Олексій, відомий в Мережі та серед своїх університетських друзів під ніком Торус (хоча рідні часто називали його Турчиком), прокинувся на своєму ліжку в той час, коли до м’якого світла нічника (останні півтора року він боявся спати без світла) почали підмішуватись перші несміливі промені сонця, яке вже починало свій шлях десь там - на далекому сході. Він потягнувся, і вже звично повернув голову вліво аби подивитись на фотографію, яку відображав смарт-дисплей на його нічному столику. Це було зображення сильного, веселого і сміливого чоловіка - його батька. Світлина була не студійною й не постановочною - мати, яка того дня грала роль фотографа, дуже вдало зловила момент наприкінці дня, коли батько задумливо дивився за обрій, мимоволі посміхаючись своїм думкам.

Олексій вкотре відмітив якусь особливу життєву силу, яку здавалось випромінював його батько на цій фотографії - усім своїм виглядом він нібито стверджував “все добре і завжди так буде. Далі буде тільки краще. З нами не трапиться нічого поганого. Я цього не дозволю”.

У той день, коли сонце не зійшло над росією, зникло не лише світло над “однією шостою суходолу”, а й надія на повернення батька додому. Як і більшість його друзів, в перші ж дні війни батько пішов до ЗСУ добровольцем. Деталі того, де саме він служив і які завдання виконував - ніколи не озвучував, але напередодні закінчення війни - Дня темряви, як його назвали по телебаченню,  батько зателефонував (звісно ж, через WhatsUp - подбав про подвійне шифрування розмови) і сказав, що вони йтимуть у тил ворога, тож хоче про всяк випадок, попрощатись. Мати тоді довго плакала вночі, й як виявилось недаремно, бо батько пропав безвісти, так і залишився десь там - у темряві - невідомо чи живий чи мертвий…

Полтавський ранок вітав своїх мешканців лагідною прохолодою, що здавалася ознакою такого ж лагідного дня. Однак, Олексій розумів, шо це відчуття оманливе, бо це літо  та початок осені стали чи не найспекотнішими за останні кілька років. Заварюючи собі каву, Олексій поглядав у вікно на свою рідну вулицю. Незважаючи на ранню пору, поступово прокидались сусіди, стукали двері під’їздів, розігрівались двигуни авто у дворі, й вуличний ажіотаж заповнював повітря сміхом дітей та першими словами ранкових розмов.

Дивлячись у вікно, Торус згадав минуле літо, коли разом зі спекою, що душила вулиці, й мало не розтоплювала асфальт, плавився й оптимізм українців. Той день, коли батько зателефонував щоб попрощатись, був надзвичайно спекотним, заняття в університеті вже скінчились, дні минали у волонтерських справах та допомозі біженцям, а вечори - за комп'ютерними іграми та заняттями спортом. Звісно ж, коли не було повітряних тривог, хоч за два роки великої війни люди вже настільки звикли до завивання сирен, що не завжди поспішали до підвалів та сховищ. 

Олексій згадав як в першу ніч війни, коли його не було вдома (війна застала його за кордоном, і його подорож додому - це окрема історія), сестру з матір’ю не впустили до сховища тролейбусного депо - сказали “це тільки для наших співробітників”. А потім так само не пустили на парковку під найближчим торгівельно-розважальним центром, бо це сховище теж “тільки для наших працівників та орендарів”. Згадав як підвал під будинком “окупували” дві родини з дітьми й не пускали туди більше нікого, як їх все ж таки вдалось вговорити поступитися, і як потім всім будинком порядкували у підвалі - виносили сміття, проводили електрику, як він “кинув” у підвал інтернет-кабель зі своєї квартири й приніс старий WiFi-маршрутизатор та підсилювач сигналу аби можна було, сидячи у сховищі, читати новини та отримувати сповіщення про те, що небезпека минула. Згадав як сиділи й працювали у підвалі з ноутбуками, згадав той розпач, коли вони з сусідами в розпал виття сирен спустилися до підвалу, а його затопили каналізаційні витоки. 

Згадав як рашисти почали гатити по підстанціям, лініям електропередач та іншим інфраструктурним об’єктам, й вони по півдоби сиділи без електрики, води, інтернету та мобільного зв’язку. Як йому доводилося бігати містом з ноутбуком та іншим обладнанням аби знайти місце де є електрика й інтернет щоб сісти попрацювати й заробити бодай якусь копійчину, як після всіх цих пригод він потрапив у лікарню з серцевим нападом. Саме постійна відсутність електрики стала однією з причин, чому він тепер спав з нічником і й досі по декілька разів на ніч прокидався аби переконатися що він так само світить, і що в будинку є електрика.

Дякувати Богу, він беріг Полтавщину, тож вона стала одним з хабів для біженців, прийнявши сотні тисяч колишніх мешканців багатостраждальних Харківської та Сумської областей. Це теж подекуди спричиняло проблеми й навіть конфліктні ситуації. Ба навіть через рік після закінчення війни всі проблеми, пов’язані з внутрішньо переміщеними особами, так і не були вирішені.

Так, той день минулого літа, коли тривала війна була темою кожного години дня в Полтаві, як і в решті міст країни, був надзвичайно спекотним...

Торус розім'яв булку -   гарячу, підсмажену, щедро змащену солоним маслом та з великим шматком сиру зверху, яку приготувала для нього мама, яка вже збиралась й готувалась до своєї зміни в лікарні. Вона працювала медсестрою, тому бачила страшні наслідки війни на власні очі. Дивлячись як син їсть, вона по-материнськи зворушилася, погладила сина по щоці та подарувала йому міцні обійми.

"Ти знову підеш після обіду сортувати речі для біженців, Турчику?" - запитала його мама. "Так, мамо, ми маємо допомогти, як зможемо" - відповів він, допив свою каву й почав збиратись щоб вирушити до університету на зустріч з друзями. Вони збирали всі доступні ресурси для надання допомоги біженцям, які прибули до міста, рятуючи свої життя колись від рашистів, а тепер - від неминучої темряви, що охопила колишню росію. Олексій з друзями сортували гуманітарну допомогу, формували продуктові пакунки, допомагали біженцям перевозити речі та меблі - одним словом, дійсно робили все що могли.