Глава 1

– Знову порушуєте шкільні правила, міс Джонсон, – низький бас змусив юначку спочатку добряче напружитись, а тоді миттєво розслабитись.

Вона вальяжно відкинула капюшон та повернулась назад.

– Наскільки пам'ятаю, на вчителів це також розповсюджується, містере Ян.

– Тоді в наших інтересах змовчати про цю випадкову зустріч, – загадково усміхнувся Чонін, підбираючись на відстань витягнутої руки.

Проте дівчину це аж ніяк не лякало. І навіть більше, така умисна близькість радше манила їх обох. Вони ніколи не дозволяли один одному перейти межу “учениці та професора”, тим не менше їх манера спілкування частенько нагадувала давніх знайомих, що раз за разом зустрічаються у барі і завідомо знають чим завершиться цей вечір.

– Ще крок і оксамит моєї мантії вщент пропитається Вашим парфюмом. Тоді Мері запідозрить, що в бібліотеці в моїх руках були не книги.

– Навряд чи цей аромат настільки унікальний, щоб пов'язувати його лише зі мною. До того ж усі в школі знають, що їх улюбленого професора Яна не цікавить якийсь там короткочасний роман з ученицею у бібліотеці.

– Не сумніваюсь, – шатенка іронічно посміхнулась, прямуючи до свого гуртожитку.

Викладач неспішно крокував позаду, тримаючи невелику, та все ж дистанцію. Лея Джонсон доволі перспективна учениця п’ятого курсу і всі ці п’ять років містер Ян тінню слідує за нею. Спочатку це лякало, а потім перейшло у типову буденність. У його діях не було романтики, проте…

Якщо раніше спілкування з Чоніном нагадувало ледь розмиті контури на водяній гладі, то зараз – вони стають чіткими, наче віддзеркалення. Здавалося він знає кожен її крок. Жодного разу не наближався ближче, ніж дозволяє його статус, та погляд наче у пантери, готової зжерти антилопу, як тільки та втратить пильність. А тоді починається розмова і знову балансування на лезі ножа між недофліртом, дружніми порадами та спробами відштовхнути якнайдалі, що радше притягувало ще більше. Після вони проходять повз один одного, кидаючи звичне “Аньйон Хасейо” і знову грають у незнайомців. Здавалося б закрита кімната, пляшка текіли і якихось дві-три години повністю розставили б все на свої місця, а поки гра продовжується і правила залишаються тими ж.

– Хто це в нас тут? – грізно розпочав він, як тільки юначка зайшла за ріг. – Містер Хван та містер Лі. Вважаєте, що правила створені виключно для інших? Чим же Ви такі особливі, що навіть загроза вилетіти зі школи не змушує вас залишатись у кімнатах?

Скориставшись можливістю, шатенка мовила закляття, що дозволяло їх приховати звуки кроків та мантії, і якомога швидше ринула до кімнати. Там її чекала сонна та все ж доволі стривожена подруга.

– Скажи, що ти знайшла його і порушення шкільних правил не минуло даремно.

Мері Уейн одна з тих, хто завжди слідує правилам, майстерно роздуває найменшу неприємність до розмірів африканського слона та вміє створити проблему буквально з повітря. Зачасту її паніка сягала таких розмірів, що лавиною зносило навіть Лею. І навіть зараз, сонно поринаючи очі, рудоволосе дівчисько гарпією накидається на подругу, в очікуванні хоча б найменших новин, які зможуть втамувати її жагу побігти до директора та розповісти все як було. Хоча якщо задуматись, то єдине що її зупиняє у даній ситуації – заборона сновигати вночі коридорами.

– Хотілося б…

– Тобто ти за один вечір змогла забути фамільну реліквію у забороненій секції бібліотеки і навіть не змогла згадати де саме?

– Дякую за підтримку, капітан очевидність, – Джонсон з неприхованою злістю запхнула мантію у шафу на прийнялась натягувати нічну сорочку, плутаючись у складках шовкової тканини. – Нічого я не забувала, там на цілу бібліотеку лише одна книга на тему соулмейтів. Але медальйона у ній вже немає.

– Слухай, може це й на краще? – миттєво змінила свій тон Уейн, явно уникаючи конфліктів з дівчиною, які могли б затягнутись до першого сонячного проміння на горизонті. – У тебе немає жодних доказів, що це не якийсь там черговий міф, складений з метою надання звичайній побрякушці більш… 

– Слухай, Мері, я ціную твою підтримку, але тримай такі здогадки при собі. В іншому випадку це буде останнє, про що ми з тобою відверто говоримо. На добраніч.

– Ну на добраніч, – з легкою образою та острахом відповіла та, споглядаючи з якою агресією її сусідка по кімнаті вмощується під ковдрою.

Лея в цей час всіма силами намагалась відкинути емоції та придумати як віднайти втрачений артефакт. Адже цей медальйон століттями передавався з покоління в покоління, допомагаючи власнику віднайти ту саму загадкову “половинку душі”. І навіть навіть якщо відкинути той факт, що наразі інформації про соулмейтів залишилось, як кіт наплакав, сама підвіска не піддавалась жодним магічним закляттям чи замовлянням, що уже робило її унікальною в своєму роді.

То як знайти те, що мало б допомогти у пошуках, а натомість саме було втрачено? Яка іронія… Потік думок грифоном кружляв у затуманеній напівсонній свідомості, те й діло відщипуючи “шматки” здавалося б адекватних ідей та поїдаючи їх до моменту формування коректного плану дій. Завтра шатенка знову попрямує до забороненої секції бібліотеки до тієї ж книги і по ниточці розгорне таємничий клубок зникнення дорогоцінності. А поки слід передрімати хоч пару годин аби знову протягом дня успішно відігравати роль слухняної учениці.