Вступ

Третя ночі. Високі стіни старовинної шкільної бібліотеки майоріли відтінками сріблясто-сірого каменю від потоку місячного сяйва. Охоронець давно здав свій пост і тепер куняє десь у маленькій кімнатці поблизу. А глибоку тишу розбавляють тихі кроки та перешіптування.

Бути підлітком це практично те ж саме, що мати у п'ятій точці вічне шило. Воно ніяк не дає можливості спокійно всидіти на місці і відповідно стає причиною безлічі покарань. Але це якщо впіймають. Відчуття ризику приємно віддає десь у підребер'ї, а від бажання здійснити щось шалене аж у вухах дзвенить.

Саме тому секція заборонених матеріалів практично шепоче безперервними молитвами, закликаючи відвідати самі потаємні закутки магічних знань. Чарівні палички та найпростіші закляття – це звичайно цікаво, але хотілось би чогось куди більшого…

Саме тому двійко хлопців тихо шмигали між полиць, черпаючи чергові ідеї для створення проблем усім місцевим. Вчителі вже й двері спальні зачаклували, аби ті не випускали їх вночі. Тим не менше на допомогу прийшло вікно та закляття левітації, вивчене близько року назад. Приблизно тоді, коли Хьонджін розбив у кабінеті директора тисячолітню вазу (добре, що не голову), а Мінхо взяв провину на себе. Так і зароджується міцна чоловіча дружба.

Тим не менше знань для унікальних пакостей залишалось все менше, а душа благала про пригоди. Тож Мінхо потягнувся до третьою полиці, намагаючись витягнути темний гримуар у шкіряному переплетенні. Натомість одна із книг буквально падає на його друга, і той ледь встигає відскочити вбік. Невдоволено піднявши її, Джині розгортає десь посередині  оздоблений медальйон із темно червоним каменем.

– Ну і що це? – запитав Хьонджін, декілька раз повертаючи його у руках. – Виглядає старим.

– Скоріше старовинним, – буркоче Ліно і ловить себе на думці, що батько б точно оцінив цінність прикраси куди краще та швидше. – Не знаю, схоже на якийсь артефакт. Або ж просто мотлох. Залиш тут, якщо хочеш.

– Може пригодиться, – молодший запхнув медальйон у внутрішню кишеню мантії та поставив книгу назад. На смарагдовому корінці майоріли золоті завитки, що зливались у слові “Soulmate”.

Хлопці переглянулись.

– Хьон, ти знаєш що це означає? – доволі тихо уточнив Хьонджін, ступаючи ближче до вікна.

– Дурниці це все, – пожав плечима Мінхо, присідаючи до нижніх полиць. – Їх не існує. А якби й були, то ми б про це знали.

– Кого знали? Ти про що?

– Споріднені душі. Це міф, не більше. Не забивай собі голову.

Здалеку почулось тихе човгання. Хлопці миттю кинулись до дальніх стелажів, причаївшись, наче хижаки, вишукуючи свою жертву. Чи може жертви тут вони? Ось зараз піймають обох і точно накладуть закляття ще й на вікно.

Темний силует мелькнув між рядами. Мантія водоспадом колихалась у такт практично беззвучних кроків, а капюшон надійно приховував обличчя нічного гостя. І лиш довгі темно-русяві локони наштовхували на думку, що ховатись їх змусило…

– Дівчисько, – фиркнув Лі, сідаючи біля стіни.

– Схоже на те, – кивнув Джіні, продовжуючи спостерігати.

На диво, дівчина занадто добре тут орієнтувалась – схоже заборонений сектор бібліотеки доволі публічне місце. Без зайвих вагань вона знайшла необхідну книгу та відкрила її. Смарагдова палітурка змусила хлопця зойкнути і тут же сховатись від наляканого погляду. Поспіхом повернувши книгу назад, незнайомка чимдуж побігла у сторону виходу, так і залишившись ні з чим.

Не звертаючи уваги на протести Мінхо, Хьонджин повернувся назад до того ж стелажа та взяв ту ж книгу. Зараз вона манила ще більше, демонічним шепотом затягуючи у його мізках золоту петлю, що так чарівно підкреслювала літеру “y”. Якомога непомітніше, навіть від друга, юнак нирнув рукою у внутрішню кишеню мантії та сховав туди книгу, розуміючи, що можливо закликає на себе чималі проблеми. Та противитись поклику більше не міг.