Глава 31

Побачивши це, Вейл відчув, як хвиля хтивості, що вже почала його накривати, стрімко відступає. Такий різкий контраст із тим образом, що закарбувався у його пам'яті, зовсім не налаштовував на інтимні пригоди. Він мимоволі скривився і буркнув:

— Вітаю. А тоді, простягаючи букет, беземоційно додав:

— Це тобі.

Лакрія ледь кивнула і хрипко відповіла:

— Так... Дякую. Вітаю. Сідай, якщо вже прийшов.

Вейл примружив очі, знову скривився і, поклавши букет та торбинку з приладдям (яке тепер точно не знадобиться), сів за стіл навпроти неї. Погляд його блукав десь осторонь, чіпляючись за предмети інтер’єру. У кімнаті запала штучна, болісна мовчанка, яка з кожною секундою ставала дедалі важчою і нестерпнішою. Вейла почало розбирати роздратування від усієї цієї незрозумілої ситуації. «Тобто з усіма підряд ця Лакрія витворяла таке, що й уявити годі, а зі мною вона сидить, наче при смерті, хоча сама ж обіцяла нагороду!» — люто промайнуло в його думках. Проте, сподіваючись, що вечір ще можна якось врятувати, він стримав гнів і, аби розірвати тишу, майже спокійно запитав:

— З твого дозволу, я відкоркую вино?

Лакрія, не підводячи очей від стільниці, лише коротко кивнула і тихо відповіла:

— Будь ласка. І їж, що забажаєш, якщо маєш апетит.

Вейл миттю відкоркував пляшку і потягнувся за її келихом, намагаючись бути ввічливим:

— Тобі половину чи повний?

— Я не буду, — відказала вона, ледь помітно хитаючи головою.

Жовна на обличчі Вейла нервово заходили від напруги.

— Зрозуміло! — роздратовано кинув він, відчуваючи, як злість підступає до горла.

Наливши собі по самі вінця, він перехилив келих і випив його у два великі ковтки. Потім наповнив знову і зробив ще один великий ковток, намагаючись не дивитися на пригнічене обличчя Лакрії. Але алкоголь, потрапивши в кров, лише підігрів його нестриманість. Він різко поставив келих на стіл і вигукнув, не стримуючи емоцій:

— Я не розумію, що відбувається? Я не вчасно прийшов чи як? Ну можна ж було попередити заздалегідь! Я б взагалі не з'являвся сьогодні! Що це таке?

— Та нічого такого, — тихо відповіла Лакрія, лише ледь знизавши своїми оголеними плечима.

Вейл імпульсивно мотнув головою і знову вибухнув від гніву:

— Та я бачу! Зовсім нічого! Сидиш із таким виглядом, наче я прийшов тобі голову відрубати прямо зараз! Навіщо тоді було все це накривати на стіл? Навіщо ти так вбралася у цю сукню? Щоб потім, коли я прийду, сидіти з виглядом великої мучениці? Я не розумію! Просто скажи мені, в чому справа!

— Нічого не трапилося... — Лакрія лише міцно стиснула губи.

Вейл не витримав, ляснув себе по коліну і заволав на весь намет:

— Трясця твоїй матері! Навіщо було мовчати, якщо з тобою щось не так? Чому саме зі мною ти раптом не здатна виконати свою нікчемну обіцянку? Навіщо було влаштовувати цей спектакль зі свічками, щоб я прийшов і побачив тебе у стані святої мучениці перед стратою? У чому зміст усього цього? Обламати мене? Це твоя така помста за те, що я переміг тебе на арені?

Лакрія продовжувала вперто мовчати, втупившись в одну точку. Вейл з усієї сили вгатив долонею по столу так, що посуд дзвякнув:

— ВІДПОВІДАЙ, ЩОБ ТЕБЕ ДЕМОНИ РОЗІРВАЛИ!

Лакрія здригнулася від несподіванки та гучного звуку. Її погляд миттю змістився з розгубленого на розлючений, очі спалахнули гнівом, і вона вигукнула у відповідь:

— Тому що ти зламав мене! Не розумієш, чи що? Я ніколи в житті так ганебно не програвала! Та ще й на очах у всього табору! Як якесь нікчемне дівчисько! Я! Ти хоч розумієш це? Я з самого дитинства завжди, чуєш, завжди вигравала! Бували рідкісні випадки... але так, як це зробив ти... Я не пам’ятаю, коли востаннє мені було справді страшно! А ти мене налякав! Ти дійсно не розумієш? Ти мене розчавив цим програшем, і я не можу з цим змиритися! Я знаю, що матч-реванш нічого не дасть, бо я тепер боюся... боюся, що ти знову і знову мене перемагатимеш! А ти приперся сюди зараз, наче індик напищений! «Дивіться на мене, який я класний, ледь не розчавив її як хробака, тож давай тепер стрибати у ліжечко!» Ти ж цього хочеш від мене, так?! Щоб я перед тобою тут стелилася?!