глава 29

Ця нечувана новина вмить облетіла весь військовий табір. У перемогу над майже непереможною відьмою-звабницею не могли повірити. За ті тижні, що Лакрія провела у таборі, навіть бувалі воїни та маги встигли відчути на собі її силу. А тут якийсь вискочка зумів її здолати, та ще й тоді, коли вона одразу використала свій найстрашніший козир — магію просторової темряви! Це здавалося відвертою брехнею. Кожен прагнув на власні очі побачити те «чудовисько», яке спромоглося приборкати «монстра» Лакрію...

Проте кожен, хто бачив Вейла, одразу розчаровувався. На вигляд він був нахабним курдупликом, а не могутнім напівбогом. Глядачам мимоволі спадало на думку, що Лакрія просто якимось дивом заслабла, і вони один за одним намагалися взяти у неї матч-реванш. Звісно, під час бою Лакрія без жодних зусиль розносила кожного зустрічного. Але її подальша поведінка після перемог теж миттю ставала темою для чуток: відьма більше ні з ким не лягала в ліжко! Що саме вчинив той клятий чаклун із Лакрією, лишалося загадкою, але вона вешталася табором розлючена і похмура, наче важка грозова хмара.

Тим часом радісного Вейла після тріумфу знову відізвали на тиждень. З’ясувалося, що він, експериментуючи з магією «Провідника Темряви», знищив артефактну книгу і нишком замінив її підробкою. І коли один із Магістрів спробував за цією фальшивкою виконати навчальний призов для студентів першого курсу, замість сплячого сукуба з’явилася орда дрібних бісів. Вони вмить зжерли всю розкішну білосніжну бороду Магістра, залишивши його підборіддя чистим та гладеньким, як після найкращого гоління.

Через цю прикру подію Магістр ридав наче дитя, адже плекав ту бороду понад двадцять років. Але, як кажуть, немає лиха без добра! Без своєї рослинності Магістр виглядав значно молодшим, і його мужнє обличчя зрештою підкорило серце відмінниці-третьокурсниці, яка до того ж була неймовірно схожа на його покійну дружину. Згодом ця історія завершилася весіллям, проте в момент відкликання Вейла все це мало вкрай кепський вигляд. Псування державної власності такого рангу трактувалося як важке злодіяння, а підробка, що ледь не призвела до трагічних наслідків, лише обтяжувала провину.

Батькові Вейла, барону Мартону’О Туру, довелося добряче розщедритися, щоб сина не вигнали з Авангарду. Навіть мати, Осмальда’О Тур, донька збіднілого герцога, збирала гроші по дальніх родичах та друзях, аби Вейла «пробачили». Вдома, за зачиненими дверима, батько від душі вліпив синові потиличника так, що капелюх полетів у інший кут кімнати, і в серцях вигукнув:

— От у кого ти такий бовдур вдався?! Наче змалечку був кмітливою дитиною, а тут в одну мить ледь не перекреслив собі все життя! Ще й усі гроші, що тобі на окремий маєток збирали, проциндрили, через твою дурість! Вліпити б тобі ще раз, щоб мозок на місце став! Як тебе та хвойда Леяна кинула, ти зовсім розум втратив!

Мати, звісно, повністю підтримувала чоловіка. Втім, це було всередині тижня. А вже наприкінці, коли Вейлу настав час повертатися до Авангарду, він знову став «любим синочком» та «маминим дитятком», і проводжали його з мокрими очима.

Полишавтабір Вейл із важким серцем: він і нагороди від Лакрії не встиг отримати, і не знав, як обернеться ситуація в таборі. Проте повернувся він знову з нахабною фізіономією та головою, повною хтивих думок. Попри тижневу затримку, він палав бажанням забрати обіцяне. Вейл навіть втішав себе думкою, що так навіть краще. Для нього томлене м’ясо з печі завжди було смачнішим за нашвидкуруч підсмажене. Отак і тут: за тиждень Лакрія достатньо «потомилася», тож «смак» нагороди мав бути відмінним!