Глава 22

Десь позаду Вейла прозвучало питання, яке чомусь його здивувало:

— Пане Вейле, а що ж робити з конем? Вейл насупився, повернув голову до того, хто питає, і спитав у відповідь:

— Яким конем? З іншого боку із сумом у голосі озвався Еленвар:

— Моїм конем...

Вейл повернувся до Еленвара:

— Слухай... І справді. Ти ж верхи до мене поспішав. Зовсім вилетіло з голови... Ба більше, я, коли назад повертався, його навіть і не помітив. Ну, у мене зараз не вистачить уже сил його так само спалити, як тих нікчем... Позаду знов почулося питання:

— То що, пане, будемо робити?

— Гарний був кінь. І розумний такий... — ще з більшим смутком сказав Еленвар.

Вейл видихнув і відповів:

— Слухайте, хлопці, прикопайте бідолашну тваринку... Я в боргу не залишуся!

— Та що ви таке кажете, пане! Це ми перед вами у боргу до самої труни! Зараз усе зробимо! Агов, хлопці! Вейл, продовжуючи гладити гусака, звернувся до Еленвара:

— Пробач, хлопче. Зовсім за твого тваринного побратима забув. Втомився жахливо.

Еленвар, опустивши очі, все з тим самим сумом у голосі промовив:

— Та що ви таке говорите, пане. Я ж вдячний вам на все життя! Ви мене врятували ціною власних страждань, а могли б там і залишити. Хто я такий для вас? Незнайома людина. А ви, виснажений, вдягнули всі ці важкі обладунки... і пішли... хоч уже були в безпеці... заради мене... А я — невдячна скотина, ні віддячити нормально не можу... і навіть про свого вірного коня забув на радощах... Це ви вибачте мені... При останніх словах сльози знову зрадницьки почали капати.

Вейл закотив очі і звернувся до Еленвара:

— Та що ж таке! Хлопче! Ну що ж ти кожного разу починаєш ридати? Такими темпами тебе як дружину поведуть! Але в Еленвара знову всередині дуже сильно стиснулося. Умить усі ці жахливі моменти гонитви, поранення, відчаю та відчуття неминучої смерті, які зовсім нещодавно відбулися, знову його повністю і різко полонили. Як тільки він згадав про загиблого побратима-коня, всі ці важкі емоції наче зграєю на нього накинулися. Він нагнувся, наче вклоняючись Вейлу, і неголосно, продовжуючи давитися сльозами, повторив:

— Вибачте...

Вейл зрозумів, що грубі жарти зараз хлопцю не допоможуть. Той щойно уникнув неминучої смерті. Та ще й, мабуть, усередині дуже чутливий та вразливий, попри те, що військовий. Йому зараз більше підтримка потрібна... Вейл прибрав руку від гусака ,на що той невдоволено крякнув і, поклавши її на голову хлопця, знову м’яко промовив:

— Ну все, синку, все! Заспокойся. Все вже минулося. І не катуй себе через загиблого коня-побратима. Зараз у вас йде війна. На жаль, такі жахливі прикрощі трапляються. Стисни зуби і прийми це. І залиши про нього лише приємні спогади. І не карай себе за те, що наче забув про нього! Ти не забув, ти просто не оговтався від радості, що уникнув загибелі! Все, ти чоловік, тому спробуй подолати ці емоції!

Еленвар приклав праву руку до обличчя, натискаючи на очі, і, шмигнувши два рази носом, відповів: — Дякую, бать... пане! Вейл посміхнувся і весело відповів:

— Ну а тепер тоді йди вже та хильни добряче прохолодного пива з льоху! Та, може, ще й у якусь дівчину тут закохаєшся! Я в той день, коли місто-фортецю зруйнували, багатьох врятував. І серед них було безліч і жінок, і дівчат гарнюсеньких, наче янголятка! Повір мені. Я знаю, про що кажу!

Еленвар, шмигаючи носом і усміхаючись, глянув на Вейла і вже з нотками радості у голосі відповів:

— Добре, пане! Послухаюся вашої поради. І пива вип’ю, і в дівчину закохаюся! Вейл засміявся і ляснув Еленвара по плечу, промовивши:

— Шикарно, хлопче! Але через втому трохи не розрахував сили, і від цього дружнього ляпасу хлопця кинуло вбік, наче сильно штовхнули на бігу. Еленвар майже впав, ледь втримавшись на ногах та вимахуючи руками. А потім вирівнявся і з острахом та сильним здивуванням подивився на Вейла широко розплющеними очима. Еленвар відчув, наче його з розмаху вдарили мішком із борошном. Але як? Обладунків уже на ньому немає... Чому така страшна сила в руці лише від звичайного поплескування? У голові пульсувало розуміння очевидного, але того, що спочатку не сприймалося: Вейл — це все ж таки якась незбагненна надсила, а не просто сорокарічний чоловік із гусаком на руках та в порваних штанях.

Вейл промовив:

— Ой... Слухай, вибач... Втомлений, якось не розрахував... Еленвар, не відриваючи погляду від Вейла, який починав змінюватися з переляканого на захоплений, відповів:

— Нічого страшного, пане. То що, я піду? Поп’ю пива? Вейл кивнув:

— Так. Іди. Попий.

Еленвар кивнув у відповідь і попрямував у тому напрямку, куди йому вказав Вейл, думаючи про те, що зараз він у місцевих за келихом пінного дізнається все про те, як героїчно пан Вейл врятував стільки людей зі зруйнованого міста.