Глава 19

Чоловік з опаленою бородою, посміхаючись, підійшов до Вейла і, лагідно звертаючись до дітей, почав їх потроху відтягувати:

— Так, ну добре, діточки. Дайте пану Вейлу роздягтися. Діти вередували: «Ні!» та «Дядько Вейл ще не покатав мене!».

Еленвар милувався цією картиною. Якось усе це виглядало і абсурдно, і водночас людяно. Щойно він на власні очі бачив безмірну міць цього чаклуна. А ось уже через короткий проміжок часу той самий жахливий чаклун обліплений дітлахами, йому всміхаються люди, гарна жінка натякає на смачненьке. Наче це не істота з нелюдською силою, а дійсно якийсь звичайний місцевий барон, що дуже добре ставиться до звичайних людей та своїх підданих.

Але це були ще не всі майже побутові здивування для Еленвара. Десь поміж чоловіків та жінок, що відтягували дітей від Вейла, Еленвар почув незвичайно дзвінке гусяче ґелґотання. А потім побачив, звідки воно доносилося. У їхній бік, перевалюючись із боку на бік, ґелґочучи та ляпаючи одним крилом (бо інше було сильно опалене і не рухалося), поспішав велетенських розмірів білосніжний охайний гусак. Але не тільки його розміри та дивне, не зовсім схоже на гусяче ґелґотання здивувало Еленвара. На цьому гусакові був надітий та закріплений нитками навхрест гарний розписний маленький плащ. А на голові, трохи з’їхавши набік, — маленька позолочена корона.

Дивний гусак упритул підійшов до Вейла і, максимально витягнувши шию, намагався ґелґотати Вейлу прямо в обличчя. Вейл сумно подивився на гусака і теж із ноткою суму промовив:

— Ну, Господи! Бароне, і ти теж пришкандибав! Ну ти не розумієш, що мені треба зняти з себе ці довбані обладунки! Ну хто тебе випустив? — потім уже звернувся до людей:

— Ну от хто його випустив? Я ж просив не випускати.

У відповідь на слова Вейла гусак знов заляпав крилом, ударив дзьобом у ділянку живота та знов заґелґотав в обличчя Вейлу. А люди, які вже йшли, тягнучи засмучених дітей, не відповідали на питання Вейла, наче й не чули його. Вейл підвів очі і сумно сказав:

— Бароне... Ну не можу я тебе зараз гладити! Я в обладунках! Ну що ти за птах такий. Навіть Буян так не пристає, щоб його гладили постійно!

Еленвар, усе ще перебуваючи в подиві, вигукнув: — Пане, давайте я допоможу! — і простягнув руку до гусака.

І це все трапилося так миттєво, що Вейл не встиг зреагувати вчасно: гусак-Барон миттєво клюнув Еленвара в одну з простягнутих рук, розірвавши шкіру до крові, так що Еленвар скрикнув, відсмикнувши руку. І тільки після цього Вейл вигукнув:

— Ні! Стій! — але побачивши, що рука Еленвара вже отримала пошкодження, більш стримано додав: — Не треба було... У нього дуже міцний дзьоб. Вмить усі руки подовбає... Добре... Буяне, відтягни Барона подалі.

Буян гавкнув у відповідь. Його огорнула темрява, що клубилася. Він наблизився до гусака і, обережно схопивши того щелепами за шию, почав відштовхувати подалі від господаря. Гусак обурено ґелґотав і намагався теж клюнути Буяна деінде, але його дзьоб застрягав щоразу в темряві, яка огортала собаку, наче в якійсь рідині.

Вейл буркнув Еленвару:

— Відійди подалі.

Еленвар, тримаючись за болючу подряпину від укусу гусака, не розуміючи навіщо, виконав те, що йому сказали. Вейл тим часом підійшов ближче до стіни і, присклявши Спис до муру, злостиво до нього звернувся:

— Мовчки стій тут! Навіть не здумай летіти в бік людей чи хоч слово сказати! Щось утнеш, паскудо, — я розрізатиму тебе на дрібні шматки, поки не дістануся матриці твоєї душі в цій зброї! Утямив?