Глава 17

Вейл подивився на Еленвара поглядом, що одночасно вміщував у собі і розчарування, і смуток. Виходить, нове покоління вважає Казковий Вимір взагалі неіснуючим. Його покоління вважало цей вимір реальністю, оповитою міфами та легендами... У його часи шукали відповіді, будували теорії. Проводили досліди. А тепер Казковий Вимір із міфічного перетворився на помилковий та вигаданий. Жахіття якесь.

Вейл, роздивляючись молоде усміхнене обличчя розвідника, спитав його з неприхованою ноткою смутку: 

— Як тебе звати, хлопче?

— Еленвар, пане.

Вейл кивнув і неголосно відповів:

— Гарне ім’я. Як у відомого дослідника прихованих порталів минулого сторіччя... Еленвар Редлов Ясотинський... Таке ім’я і таке... — Але закінчувати фразу Вейл не став. Він розвернувся і знову покрокував у бік замку, спираючись на Казковий спис.

Еленвар відчув, що Чаклун Вейл на нього чи то образився, чи то розчарувався в ньому. Чи все одразу. Це відчуття на присмак здалося ще гіршим, ніж мовчазна хода. Але більше Еленвар не наважився промовити жодного слова, щоб ще дужче не погіршити ситуацію між ним та його рятівником...

Коли вони нарешті майже подолали відстань до замку, і та незручність, яку відчував, мабуть, тільки Еленвар, досягла вже межі, з відчиненої брами назустріч почали виходити люди. Еленвар неймовірно зрадів їхній появі, бо це вмить розрядило обстановку. Усміхнені обличчя незнайомих чоловіків, жінок та дітей одразу, не слухаючи батьків, побігли до Вейла, обліпивши того з усіх боків із радісним гомоном. Деякі навіть намагалися залізти на нього або повиснути на його руці.

Вейл миттєво зупинився і, трохи посміхнувшись, м’яко звернувся до дітлахів:

— Ну, ну, дітоньки. Дайте дядькові Вейлу роздягтися та відпочити. Я теж вас усіх радий бачити. Ну, Асармале! Ну куди ти поліз?

Дуже приємний хлопець років шести, з виразними бурштиновими очима та русявим волоссям, зміг видертися на плече і, комфортно там розмістившись, впевнено сказав:

— А от сюди і ліз! Відтепер ти мій новий тато! Всі знають, що татки носять своїх синків на плечах. Так моя мама говорить! Мій колишній тато знов сварив мамку і пішов пити! Не хочу такого тата! Я люблю мамку і хочу, щоб ти був моїм новим татком! Ти не будеш мою мамку сварити! Так, новий тату?

Еленвар, почувши таке, дзвінко розсміявся. Вейл повернув голову до хлопчика і промовив:

— Що ти таке говориш, Асармале? А якщо мати почує? А батько? Ти що, не розумієш, що тоді він ще сильніше сваритиме матусю!

Хлопчик махнув рукою і впевнено відповів:

— Ой, не страшно! Тепер ти будеш моїм татком! А того, першого татка, виженеш та будеш спати з мамкою замість нього! Вона сама казала, що ти гарний!

Очі Вейла широко розкрилися від почутого. Еленвар ще дужче почав сміятися. А діти, що обліпили Вейла, підхопили слово «спати» і, хихикаючи, повторювали його. У цей момент до Вейла наблизилася досить гарна на вроду і статуру жінка років тридцяти. У руках вона тримала глиняний глечик, повний молока, а на її щоках палав рум’янець сором’язливості, але погляду від Вейла вона не відривала і мелодійним голосом промовила:

— Ой, не слухайте ви, пане, цього бешкетника. Завжди меле, що в голову заманеться. От краще випийте молочка. Мабуть, втомилися битися з тими гидотами?

— Ма! Я теж хочу молока! — вигукнув Асармал.

Вираз обличчя жінки вмить змінився. Вона перевела суворий погляд на сина і сталевим голосом промовила:

— Ану швидко злізай з пана Вейла! Ми з тобою ще вдома поговоримо про те, що ти тут розказуєш! Хлопчик скривився і майже плаксивим голосом вичавив із себе:

— Ну, ма-а-а... Жінка, стиснувши губи та примруживши очі, суворо відповіла:

— Швидко, сказала, злізай!