Глава 15

Той у відповідь підняв ліву брову і сказав:

— Що ти мелеш взагалі, хлопче? Ти чуєш мене? Я кажу — не було такого, що там на ваших ідіотських картинах малюють! Нікого я за горлянку не тримав! Це ваш дурнуватий король виявився занадто вразливим, бо до мене ще нікому не програвав у житті! Це він так хотів, щоб ті картини виглядали. А я просто вибив із нього всю дурість. Бо він, бачите, був тоді закоханий, як і тисячі інших чоловіків, у ту хвойду Лакрію! Вона йому наплела усяких нісенітниць щодо мене, і мені довелося його провчити! Він просто програв мені. І коли поразка була очевидною, просто стояв на колінах і ридав від образи на себе! Все! Так я ще раз питаю: що там за Герой Безодні такий?

Але Еленвар і цього разу наче не почув Вейла. Те, як він зверхньо говорив про короля — це була майже єресь. Та навіть не те що зверхньо! Вейл говорив про перемогу над самим Королем-Героєм так, наче то була звичайна бійка між пересічними чоловіками. Еленвар подумав, що краще б він дійсно почув щось епічно-зневажливе. Як величний Чаклун проявив високу поблажливість до Короля з якихось своїх темних причин, аніж те, що славетний двобій, за словами Вейла, виглядав як бійка ревнивого коханця з чоловіком. Це руйнувало весь світогляд Еленвара. Знову! Ця зустріч Еленвара з Вейлом тільки те й робила, що нищила всі стереотипи, з якими він ріс із самого дитинства! Але одне питання щодо тих самих стереотипів про жахливого Чаклуна все ж таки дуже цікавило хлопця, і він, не відповідаючи на запитання, поставив своє:

— А скажіть, пане… Якщо те, що було між вами та нашим Величним Королем-Героєм — неправда… Чи, може, й інша жахлива чутка теж вигадка? Кажуть, що ви харчуєтеся молодими людьми, щоб завжди самому виглядати молодим. Це теж вигадка?

На це Вейл не відповів. Вираз його обличчя набув неоднозначних рис. Він розвернувся і покрокував у бік замку. Еленвар від цієї мовчазної відповіді відчув різку хвилю страху. Може, там у замку нікого немає? Може, Чаклун бреше, щоб заманити у своє лігво і там з’їсти його живцем, аби відновити сили? Еленвар з явною ноткою відчаю вигукнув:

— Боже… То це правда? Ви таки їсте людей?

Вейл наскільки міг різко розвернувся і роздратовано відповів:

— Ви всі мене вже дістали з цим людожерством! Не жер я нікого! То був дуже вправний маг та сильний боєць. Сильніший за вашого плаксія-короля! І знову один із коханців тієї дурепи Лакрії! І він був молодший за мене, але його лють була божевільно нестримна. Він довів мене до сказу! Так, я покусав його! Покусав так, що він знепритомнів від тих укусів. І так, я відгриз йому частину руки! Але він мене також кусав! Точніше, він перший і почав мене кусати! Все! Я його покусав так, що він був увесь закривавлений. Потім того  непритомного бовдура забрали його послідовники. Все! Я вже втомився усім одне й те саме пояснювати. Не розумію, чому ця історія переросла у людожерство. Та й не хочу розуміти! Все, я йду в замок! Бо ти з мене цими безглуздими балачками останні сили висмокчеш! І сказавши це намагався ще швидше крокувати у бік замку, крехтячи наче дійсно старий дід,а не чоловік у розквіти сил. Еленвар отямився від шокового психологічного шоку і швидким кроком наздогнав Пана Вейла’О Тура.