Глава 14

Еленвар відірвався від листа, знову перебуваючи в повному шоці. Чаклун і Відьма — колишні барон і баронеса? І вони були на службі у Королівства? Як таке може бути? Він з дитинства чув ці страшні плітки про потвору О Тура та чудовисько Лакрію, які побралися, а потім посварилися і після жахливої руйнівної битви розбіглися. Він з дитинства вважав, що це були два монстри… А виявляється, що вони обоє — люди?

Але навіть у цьому шоковому стані Еленвар розумів, що, мабуть, цей лист небажано показувати Вейлу. Якось не дуже гарно там про нього все написано. Та ще й назвали його єретиком… І саме в цю мить Вейл, ніби відчувши, що від нього щось хочуть приховати, різко повернувся, побачив лист у руках розвідника і звернувся до нього:

— Щойно хотів спитати, чому ти так до мене біг, ризикуючи життям. Та ось відповідь і сама прийшла. Ти мені той лист мав доставити?

Еленвар не міг у це повірити. Ну як так? Щойно він подумав швиденько сховати листа, як Вейл уже його побачив. Але рефлекторно рука все ж таки сіпнулася, наче ховаючи папір до внутрішньої кишені, і Еленвар невпевнено відповів:

— Та… ні, пане… я…

Вейл скривився і перебив:

— Ну взагалі чудово! Сам прочитав, та ще й сховати щойно хотів! От тепер я ще більше хочу глянути на той лист! Кому ти тоді його ніс? Гульмаху, може? Ну тоді тим паче давай його сюди! І тоді незрозуміло, чому до мене так мчав… Невже просто намагався втекти? Давай сюди лист!

Ситуація дійсно виявилася якоюсь незручною. Еленвар, опустивши очі, наче це він у чомусь винен, підійшов і віддав листа Вейлу. Вейл уважно і неквапливо перечитав увесь зміст та, знову скрививши невдоволену гримасу, сказав наче сам до себе:

— Боги… Ну і дволике ж у вас королівство. Як відлучити мене від церкви, забрати всі звання та привілеї — то навіть і не думали мене слухати. А як смердюча халепа сталася, так одразу за допомогою до мене! От паскудний ваш король! Мене обізвати зброєю! А сам що? Вже зламався від старості чи що? Сам же бовдур, зброя ще та!

Еленвар, не піднімаючи погляду, тихо відповів:

— Наш Величний Король-Герой дістав поранення зброєю, схожою на цей Спис Смерті, від Героя Безодні і вже пів року не встає…

Вейл якось похмуро посміхнувся і відповів:

— Значить, усе ж таки на щось ще годиться цей телепень. Хоч не помер від поранення. От мало я тоді йому прочуханки дав! І, до речі, що це ще за Герой Безодні такий? Мене рік не було, а у вас тут такі зміни, наче мене добру сотню років не було!

Еленвар подивився на Вейла здивовано-захопленим поглядом і запитав:

— То це правда? Те, що ви, пане, перемогли нашого Короля-Героя? Картини цього бою, виходить, написані за реальними подіями? Ви тримали Короля за горлянку на краю скелі?

Вейл здивовано подивився на Еленвара і відповів:

— Не було такого! Нікого я за горлянку не тримав!

Але Еленвар наче не почув відповіді і вже захопленіше запитав:

— То чому ж Ви виявили милосердя до нашого Короля? Щоб потім зробити його своїм пішаком у плані із захоплення світу?

Але в ту ж мить він зрозумів, що бовкнув щось зайве, за що можна і без язика залишитися, тому обома руками закрив собі рота, злякано дивлячись на Вейла.