Глава 12

Еленвар за мить напружився, гадаючи, що зараз відчує ще більший біль, але замість того він відчув щось дивне. Наче рану вмить обійняв приємний холод, який приніс полегшення. І ще він відчув легке поколювання, яке свербіло. І от пес завершив облизувати рану, і замість пошкодженого місця на нозі залишився кривий грубий шрам. Але саме місце більше не боліло. Зовсім! Вейл ще раз усміхнувся і промовив:

— Ну що, хлопче? Не болить уже? Вибач, що одразу не наказав тебе вилікувати. Ті покидьки були дуже серйозно налаштовані. Не можна було зволікати. Вони бажали тебе забрати заради якоїсь іскри, що в тобі всередині. Ти про це щось знаєш?

Еленвар, хмурячи брови, сиплим голосом відповів:

— Нічого не чув про це, пане…

Вейл знову усміхнувся і сказав:

— То ти все ж таки вмієш розмовляти, а не тільки ридати? Ну добре. Підемо в мій замок. Прийдеш остаточно до тями та розповіш, що тут взагалі відбувається. Мене рік не було, а як повернувся з Виміру Зоряних Садівників, то тут щось таке коїться, що й до купи не збереш. Я всього лише тиждень як повернувся, а вже третій загін цих бовдурів із Безодні знищив… Значить, ти не знаєш, про яку іскру вони говорили… І я й гадки не маю, про що вони…

Еленвар широко розплющив очі й запитав:

— Третій загін? Самотужки?

Вейл кивнув і відповів:

— Ну так! Попередній був той, що знищив Фортецю Барона! Я ледь його врятувати встиг! Звісно, самотужки! А ти думаєш, чому я такий слабкий? Гадаєш, легко на собі тягати обладунки вагою з танк? Та ще й цей клятий Казковий Спис!

Еленвар закричав:

— То барон Гульмах живий?

Вейл кивнув та відповів:

— Так, хлопче. Живий! Як і безліч людей із фортеці. Ледь місця у замку вистачило, щоб усіх прихистити. У мене ж тепер там стільки люду, що й не продихнути! Я їм наказав і носа не показувати, поки я тут із цими покидьками балакати буду. Так, хлопче! Ну, ти йдеш? Бо я вже не можу тут стояти. Сил зовсім немає! Ще трохи — і впаду. А я хочу вже зняти все це з себе і відпочити у теплій ванні!

Еленвар не міг усе це повірити… Барон живий… Люди врятовані… Він врятований… Страшний Чаклун-людожер виявляється справжнім героєм-рятівником. Це все знову почало вичавлювати з нього сльози всупереч волі. Вейл скривився і сказав:

— О… Ні! Ну, хлопче! Це вже перебір! Ну годі тут ридати! Все вже минулося. Давай уже вставай та пішли в замок! Ти все ж таки військовий, а не дитинка! Давай, підіймися вже!

Але щойно він це промовив, як обличчя його похмурніло, і він голосно гукнув, невідомо до кого звертаючись:

— Що? Що ти сказав? — потім різко повернувся до списа і загорлав:

— Так от ти який виявляється, скотиняко! Ти кому це говориш, паскудо! Ти мене вирішив придушити СВОЄЮ ВОЛЕЮ? Ну, погань…

І, сказавши це, Вейл перехопив спис нижче і, піднявши над головою, з усієї сили вдарив об землю. Від удару спис завібрував і знову протяжно заспівав літеру «А». А Вейл, хитаючись, ще раз, ще сильніше вдарив списом об землю, так що той вискочив у нього з рук і, вже волаючи з явним відтінком болю літеру «У», вібруючи, відлетів убік. Вейл заледве втримався на ногах і, упершись у коліна, повернув обличчя до Еленвара й роздратовано вигукнув:

— Ти уявляєш, який паскудний спис? Воно щойно намагалося змусити мене, щоб я тебе на шматки порубав, бо воно жадає людської крові! Ти уявляєш таке? Воно гадало, що я заслабкий після бою і підкорюся його волі! Ну нічого! Як до замку дістанемося, перероблю на швабри для миття вбиральні!