Глава 8

Вершники за спиною Командира, навпаки, замовкли разом із Гончими. Удар Казковим Списом колишнього чемпіона Безодні, який за свою зухвалість був розжалуваний у звичайні командири, не тільки не вбив колишнього мага Вейла — він навіть не пошкодив ні одягу, ні обладунків того чудовиська, залишивши лише нешироку обвуглену борозну по діагоналі від правого плеча вниз через нагрудник. Хіба що тканина ще трішки опалено димилася. Вершники не просто замовкли — вони напружилися, наче струни, що от-от порвуться, відчуваючи чи то свідомо, чи то підсвідомо: за мить трапиться щось дуже і дуже погане... для них. Гончі Безодні теж заніміли й перестали ворушитися, відчуваючи незриму напругу, що зависла в повітрі. І лише Командир Вершників, перебуваючи в запалі битви, лаючись і намагаючись вгамувати вібруючий спис, не помічав, що небезпека насправді була значно ближче, ніж примарна Лакрія...

Вейл негучно промовив, намагаючись приборкати біль та пориви нудоти, через що голос крізь маску пролунав ричанням монстра:

— І це все??? Оця хворостинка була твоїм козирем проти мене? НІКЧЕМО-О-О!

Права рука Вейла так і залишалася піднятою, розвернутою долонею до Командира. Якоїсь миті між пальцями мага проблиснула зелена тріскуча блискавка, і тієї ж секунди з усіх кінчиків пальців одночасно вирвалися п’ять розрядів. З гучним тріском вони врізалися в обладунок Командира, висікаючи яскраві іскри. Від удару той підскочив на місці, захрипівши, і в той же момент його, наче метал до магніту, притягнуло до руки Вейла з такою силою, що він спочатку перемив ногами, намагаючись не впасти, а потім таки спіткнувся і, зависнувши в повітрі, наче спираючись на ті п’ять блискавок, волочив ступні по землі. А згодом із гучним металевим брязкотом він буквально вм’явся в руку Вейла. Маг стиснув пальці, які пробили броню Командира, наче вона була з паперу, і підняв руку разом із ворогом так, що той ледь діставав носками до землі. Вейл дивився на розлюченого Командира, який безпорадно лупцював його кулаками, і промовив:

— Ну що, хробаче? Тепер ти усвідомлюєш свою справжню жалюгідність? Невже ти і такі, як ти, вважали, що в Магії Творчості моя сила? Дурна Лакрія теж гадала, що я без магії слабкий. Ха-ха-ха! Які ж ви всі жалюгідні бовдури. Погана у вас розвідка, скажу я вам. Кожен нормальний вивідач одразу зрозумів би, що на мені — штучно створені матеріали. Усі! І значно міцніші за природні, бо я сам їх створив і зміцнив! Яка ж ти тупа мокриця... А по-друге, твої нікчемні шпигуни мали збагнути: штучне сонце ЛИШЕ ОСВІТЛЮЄ МІСЦЕВІСТЬ УНОЧІ ТА МОЇ КВІТИ З ЗІРОК!!! Все інше я роблю за допомогою сили волі!! Ось і інша магія, якою я можу користуватися — магія сили волі, безхребетна ти нікчемо!! Моя сила простягається набагато далі, ніж твій мізерний мозок здатен осягнути!!! Але я сьогодні добрий. Я...

Договорити Вейлу не дав Командир. Він зібрався з силами, та й спис перестав «співати» й вібрувати, тож монстр із гучним ричанням щосили вгатив Вейла зброєю прямо в обличчя! Від зіткнення пролунав звук, подібний до вибуху. В усі боки полетіли міріади іскор і червоні блискавки. Вейл важко охнув, закинувши голову, і відступив на кілька кроків, а спис від цього удару ніби вирвало з рук Командира — він полетів у бік Вершників, ще дужче вібруючи й тепер уже «співаючи» якесь загрозливе протяжне «А-а-а-а».

Вейл, важко дихаючи, повернув голову до Командира. На правій стороні маски зяяла чимала обвуглена нерівна дірка, яка ще димилася. Командир Вершників, тримаючись обома руками за руку Вейла, з розпачем у голосі загорлав:

— Творці Безодні! Та що ти таке! Чому ти не здох?

Цього разу голос Вейла був схожий на громоподібну крижану лавину, за якою ховалася лють:

— Ти... паскудна подобо істоти! Те, що ти вчинив, гнилю, дорого тобі коштуватиме!!! Буяне! Відгризи цій паскуді ноги! І ліву руку!

Еленвар заціпеніло спостерігав за цією неймовірно жахливою сценою протистояння Чаклуна з самим жахом у плоті. Щойно Маг, якого хлопець бачив зі спини, почав розмовляти тією огидною мовою створінь Безодні, образ чоловіка з добрим обличчям миттєво вивітрився з пам'яті розвідника. Те, чому він був свідком, інакше як битвою кошмару з мороком не назвеш. І чомусь людиноподібний Чаклун перемагав у цій естафеті жаху. Особливо після того, як витримав обидва удари «Співаючим Списом Смерті». Еленвар бачив, як діють такі списи в руках інших почвар Безодні: від одного лише дотику люди перетворювалися на криваве місиво, а іноді взагалі зникали. Бачив, як кам’яні та металеві стіни розліталися вщент. А тут... два потужні удари, а Чаклун як стояв, так і стоїть. Та ще й тримає на витягнутій руці найжахливішого з вершників, наче подушку.

А потім Чаклун щось загрозливо вигукнув, і з псом, який був огорнутий клубами темряви, щось почало відбуватися. Дуже швидко і гучно! Темрява, що окутувала тварину, вмить заповнилася тріскучими зеленими блискавками. Еленвар побачив, що пес ніби й не ворушився, але водночас його напівпрозора проєкція, огорнута мороком і зеленими розрядами, з жахливо роззявленою пащею в частку секунди темною смугою метнулася вперед, наздогнавши господаря, що тримав Командира Безодні.