Глава 7

Командир Вершників рушив, обходячи Вейла з правого боку. Тієї ж миті важка рука мага піднялася, і Командир наткнувся на неї, наче на сталеву балку. Він миттєво зупинився, трохи подавшись уперед, хоча його рух був імпульсивним і різким. Від цього Командир миттєво вибухнув люттю. Схопивши обома руками руку Вейла, він стиснув її з такою силою, що почулося жорстке тертя металу об метал, і гнівно прошипів із такою люттю, що їдка слина забризкала відлогу мага:

— Прибери свою мерзенну лапу, гидото! Ти що, паскуднику, гадаєш, ми не знаємо, що ти тягаєш на собі цей мотлох із червоточини та Арантамату? Чи ти думаєш, твоє ганчір’я нічим не пробити? Ти навіть не уявляєш, які цяцьки нам підігнали союзники за Іскри в таких низьких істотах, за якими ми полюємо! Без магії ти — лише шматок лайна в металобрухті! Пусти, суко, бо порубаю на друзки! Отримаю догану, але замордую тебе на смерть!!

Вейл, не прибираючи руки, неквапливо повернув голову в бік Командира і невисоким, але загрозливим розкотистим голосом промовив:

— Так ось який інший козир... Вам підігнали якісь іграшки, і ти, паскудна грязюко під нігтями, вирішив, що можеш своїм брудним ротом плескати мені що заманеться? Ти гадаєш, якщо та стерва Лакрія закрила мені канал до Божественної Магії Творчості, то я більше ні на що не здатний? Ти думаєш, сучий виплодок, що я без чистої магії нічого не вартий? Який же ти бовдур... Я ту хтиву суку Лакрію, коли вона мені канал перекрила, оцими голими руками ледь не придушив, щоб не біснувалася. Чи ти забув, що є ще магія технологій? А ще ти казав, що бачиш мою справжню суть? Так невже ти не БАЧИШ, ХТО Я ТАКИЙ У ЛЮДСЬКІЙ ПОДОБІ?!

Останні слова Вейл уже проричав, наче справді якась нелюдська потойбічна потвора. Командир Вершників відскочив назад і простягнув руку. Десь із боку загону Вершників у його бік із шиплячим свистом миттєво прилетів довгий, страхітливо-величний спис із гострими кутами та витонченим різьбленням. Вістря списа було невеликим, лезо із сяйливого зоряного металу, вздовж якого проходила червоно-помаранчева смуга, наче сам метал був розпечений до температури кипіння. Саме ратище було виконане з чорного металу, що просвічував крізь себе блакитну серцевину.

Вейл упізнав цей метал і на лезі, і на ратищі. Його можна було знайти лише в одному місці — у Вимірі Казок. Але доступ до цього світу був давно втрачений, та й сам вимір вважався радше міфічним, хоча деякі вироби та зброя звідти й досі зберігалися в музеях. І ось саме таку частку серцевини з музею Вейл дуже добре запам’ятав, бо пильно досліджував її, намагаючись відтворити. Але так і не зміг. А у цієї потвори з Безодні в руках — цілий спис! Тобто цей покидьок тримав Казкову Зброю... Якась чортівня коїться... Що ж це за союзники могли забезпечити їх такою зброєю? За легендами, Казкова Зброя могла знищити будь-що в реальному вимірі. До того ж сам той світ, згідно з переказами, був смертельно небезпечним для живих істот із нашої реальності. І ось зараз міфічне знаряддя — в руках огидного Командира Вершників.

Але довго розмірковувати не довелося. Командир загарчав і вигукнув:

— Танець смерті! Перший крок!

Він виконав надзвичайно граціозний та швидкий маневр, зробивши потужний випад і удар по дузі. Лезо в одну мить із якимось дивним стогоном, висікаючи міріади яскравих іскор, пройшлося від правого плеча Вейла по діагоналі вздовж грудей, залишивши яскраву помаранчеву смугу. Після цього спис почав так сильно вібрувати в руках Командира, що той ледь його втримував. Здавалося, ніби від зброї йде тихий спів неземним чоловічим голосом — лише одна протяжна, сумна літера «О».

Вейл не ворухнувся з місця, але всередині відчув цей жахливий удар. Здавалося, що в момент зіткнення леза з обладунком крізь той спис у тіло та свідомість Вейла увірвалося щось руйнівне, свідоме та кровожерливе. Воно прагнуло не просто пробити броню та дістатися плоті, а знищити саме існування Вейла у цьому світі. Як здалося магу, воно хотіло викреслити його свідомість із плину часу. Що то була за жахлива воля у зброї — невідомо, але такий трюк із Вейлом можна провернути лише один раз. Маг показав свою глибинну сутність, і воля списа миттєво відступила. Хоча від її присутності всередині тіла було відчуття, наче всі нутрощі намагалися перемішатися. Всередині так жахливо боліло, що хотілося впасти і тихо стогнати. На додачу нудило так сильно, що він ледь не виблював у маску. Все ж таки страхітливий козир у цих покидьків!

Спис продовжував жахливо вібрувати, здригатися та сумно тягнути своє «О». Командир роздратовано закричав, звертаючись до зброї:

— Та що з тобою таке, Воларанде?! Заспокойся вже, клята залізяко! Дай мені добити цю паскуду!