Глава 6

Командир Вершників неголосно відповів:

— Провіднику, я перепрошую, але, може, не варто так гучно та з неповагою вимовляти це ім’я? Ми ж усі знаємо, що вона все чує. Знаємо, ЯК вона ставиться до зневаги і на ЩО здатна. Краще віддай нам ту істоту, і ми вже підемо!

У відповідь на це Вейл розреготався, і сміх його рокотом прокотився долиною. Зі стриманою погрозою в голосі він промовив:

— Оце вже неочікувано! Ви, стоячи тут переді мною, більше лякаєтеся імені якоїсь навіженої ідіотки Лакрії? Оце вона вже залякала всіх, немає слів. Вона що, богиня якась? — і додав уже значно гучніше: — Лакрія — це звичайна хтива шльондра з надсилою! Все!

Від останніх слів Командир Вершників ще дужче сіпнувся і мимоволі озирнувся. А Вершники за його спиною нервово почали вигукувати:

— Ми зараз через нього помремо! Вона точно з’явиться покарати свого чоловіка за такі образи! — Командире, може, краще іншу істоту з іскрою знайдемо? — Та точно тут зараз здохнемо! Вона всіх на дим перетворить. Так і буде, щоб мені всі очі випали!

Командир Вершників різко підняв руку вгору і повільно опустив. Інші вершники вмить замовкли. Він сказав, уже майже не стримуючи дратівливості:

— Провіднику, ти що, навмисно провокуєш її появу? Кому як не тобі краще за всіх знати, на що вона здатна! Я на власні очі бачив, як вона знищила майже ціле військо лише через те, що їхній командир у своєму наметі так само, як і ти, дуже «улесливо» про неї відгукувався, коли йшов штурмувати її замок. Я прошу тебе: віддай нам ту істоту, і ми підемо звідси якнайшвидше, а вона з тобою хай що хоче, те й робить!

Цей тон зовсім не сподобався Вейлу. Щось тут було не так. Звичайний командир Вершників спілкується з ним без жодного остраху, стоячи перед самим Вейлом’ О Туром, а як тільки почули ім’я Лакрія — вмить усі налякалися. Щось тут точно не правильно... Може, в армії Безодні проти нього є, як вони вважають, якийсь козир, котрий поки не бажають розкривати? Тоді треба їх спровокувати! Цікаво, що то за козир, якщо він дійсно є. Бо буде дуже прикро, якщо це просто зухвалий Командир, котрий не розуміє, з ким розмовляє.

Вейл громоподібно всміхнувся і відповів:

— Та хай та дурна Лакрія з’являється! Знову дістане на горіхи! Ти мені краще поясни: нащо вам ця людина? Чи ти гадаєш, що я так просто, без пояснень, віддам одного зі свого племені таким потворам, як ви?

Цього разу сухо засміявся Командир Вершників і з насмішкою відповів:

— З твого племені, кажеш? Провіднику, ти, мабуть, забув уже, що ми, Вищі — єдині Діти Предвічного, які бачать справжню суть істот. І, чесно кажучи, в мене з тією істотою більше спільного, ніж у тебе з кимось із цього світу... чи не так, Носію Крові Першого Демона? — і, ще раз засміявшись, додав:

— Ну добре. Я підіграю тобі. Одне мерзотне створіння, яке ти називаєш хлопцем, ще незаймане, і в нього, на його біду, всередині палахкотить велетенська життєва іскра. Вона нам потрібна. Для чого — то вже не твоя справа. Ну що, задоволений поясненнями? Тепер віддавай нам істоту. Я вже втомився грати у цю виставу перед тобою!

Вейл, не ворухнувшись, трішки нахилив голову і відповів загрозливим голосом, що нагадував гуркіт обвалу:

— Ти що, нікчемна подобо шматка лайна, забув, із ким розмовляєш? Хлопця я вам не віддам, і якщо за секунду ти і твоя мерзенна зграя звідси не зникнете — я розчавлю вас усіх, огидні покидьки всесвіту!

Командир Вершників у відповідь на це вже зовсім роздратовано загорлав, нервово розмахуючи руками майже перед обличчям Вейла:

— Та годі! Набридла мені ця вистава з тобою у ролі головного блазня! Взагалі не розумію, чому Верховні наказали поводитися з тобою поблажливо, якщо навіть останньому черв’яку відомо: твоя жінка Лакрія, відьомська психопатка, давно вже обрізала твій канал зв’язку з Єдиною і Непереможною Творчою Магією Першобога, яку ти, такий «неповторний», міг опанувати! Усі знають, що ти вже давно повне НІЩО без тієї магії, от і живеш тут, у дупі Королівства!!! У тебе все тримається лише на технічних брязкальцях. Навіть оцей дурнуватий надважкий обладунок потрібен лише для того, щоб удавати з себе крутого старця! І всі знають, що ти можеш у ньому рухатися, лише поки світить те штучне сонце!! Альма-Матір Безодні! Я вже не можу з тобою, нікчемою, розмовляти! Все, я власноруч забираю цю істоту з іскрою. І навіть не здумай сіпатися, бо відірву довбешку. Ти мене дуже розлютив!

Командир рушив у бік Еленвара, а за його спиною почулися збентежені голоси інших Вершників:

— Чув? Командир назвав відьму психопаткою... Нам гаплик. — Навіщо ми взагалі зголосилися на цю угоду з другорядними демонами! Нащо мені ті блага за іскру, якщо я на дим перетворюся!! — Та тихіше ти! Командир почує — без руки залишишся. — Та що «тихіше»! Зараз ми тут усі лише хмаркою диму залишимося!!!