Глава 5

Він почув тихий свист, а потім м’який глибокий чоловічий голос:

— От зніму маску, щоб ти вже перестав так лякатися. Досить уже ридати, бо ще й помреш від переляку! Ну! Підніми голову. Дивись. Немає чого боятися.

Еленвар, не вірячи своїм вухам, невпевнено розплющив очі і, все ще захлинаючись від жаху, неквапливо підвів голову. На його подив, замість несамовитого монстра на нього дивився чоловік років трішки за сорок, із яскраво-блакитними очима, темним неохайно укладеним волоссям, майже аристократичними рисами, доброю посмішкою та легкою небритістю. Здавалося, на Еленвара дивиться не якась легендарна чаклунська почвара, а святий отець — настільки обличчя, його вираз та тон голосу не відповідали тому жахливому образу. Однак Еленвар ніяк не міг у це повірити, гадаючи, що це якесь марево...

Чаклун Вейл’ О Тур зрозумів, що юнак усе ще перебуває в шоковому стані. Він прикріпив маску до пояса, від’єднав із легким електричним потріскуванням праву рукавицю від костюма і витягнув руку. Але, подивившись на неї, трішки скривився, бо нігті були брудні від нічного пересаджування квітів, та було вже запізно... Він поклав руку на волосся хлопця і, легко потріпавши його, весело сказав:

— Ну все, синку, заспокойся. Ти добре попрацював. Поки відпочинь, а далі я сам. Добре?

Еленвар почув ці добрі м’які слова, а також помітив брудні нігті мага. Це була рука звичайної людини, що копирсалася в господарстві, а не пазурі жахливого монстра. І саме ця деталь дала йому зрозуміти: він... ВРЯТУВАВСЯ!! ВІН НЕ ПОМРЕ!! Сльози ще сильніше хлинули з очей парубка, супроводжуючись гучним стогоном.

Вейл трішки скривився, розпрямився і промовив:

— Так, зрозуміло. Зовсім важкий випадок, — потім звернувся до свого пса:

— Буяне, охороняти хлопця. А я поки піду поспілкуюся з нашими нічними гостями.

Чорний пес із механізованою нижньою частиною тулуба покірно сів між Еленваром та переслідувачами з Безодні, які повністю зупинилися за декілька метрів від незримого магічного бар’єра. Гордовиту постать тварини поступово почала огортати чорна курява темряви, що проблискувала тріскучими електричними розрядами. Вейл знову одягнув рукавицю, маску і неквапливо, оминаючи все ще тремтячого молодого розвідника, важким кроком рушив у бік зграї Безодні.

Він, не зупиняючись, перетнув межу невидимого бар’єра та завмер на відстані не більше трьох метрів від оскаженілої зграї. Маг звернувся до них чистою мовою Безодні, але в масці його голос звучав зовсім інакше. Він був тріскучо-ричливим із нотками загрози та гучно розходився навкруги, наче розкати грому: — З яких це причин ви вирішили, що маєте право вторгатися у мої володіння, діти Безодні?

Десь із-за спин застиглих Вершників та Жахливих Гончих, що підстрибували на місці, неквапливо вийшов значно більший за інших Вершник. Він був на дві голови вищий за Вейла, і навіть його обладунки відрізнялися формою та інкрустацією. Вони були темно-синього кольору, і здавалося, що зроблені з окремих частин, кожна з яких була страхітливою на вигляд: гострі кути та похмурі ієрогліфи поєднувалися в єдиному ансамблі жаху. Наплічники закінчувалися гострими виступами, схожими на ікла. На щільному шоломі, що вкривав горбисту голову, замість трьох палало цілих п’ять маленьких рубінів-очей, а також було кілька гострих рогів. Але, на відміну від шоломів інших Вершників, низ обличчя був відкритим, демонструючи на зморшкуватій блідій шкірі чотириконтурну щелепу з безліччю маленьких кривих зубів, із яких стікала отруйна слина. Постать істоти була швидше підтягнутою, ніж фізично розвиненою, і вона помітно сутулилася.

Це був командир Вершників. Він наблизився до Вейла майже впритул і, перебираючи щелепами слину, відповів тією ж тріскучою шиплячою мовою:

— Провіднику Темряви, вітаємо тебе. Це сталося випадково. Ми переслідували цю нижчу істоту, що за твоєю спиною, але воно змінило напрямок у бік твого маєтку. Ми намагалися перехопити створіння, щоб воно не потурбувало тебе. Приносимо вибачення за цей прикрий випадок. Віддай нам істоту, і ми негайно покинути твою територію.

Хоча у словах Вершника було багато ввічливості та навіть вибачень, сам тон аж ніяк не свідчив про доброзичливість. Це було більше схоже на добре замасковану погрозу. Вейл добре вивчив інтонації народу Безодні під час своїх візитів туди, тож зараз відчував приховано-загрозливий настрій командира. Маг хмикнув у відповідь і трохи насмішкувато промовив:

— Оце так. Та який я тобі вже Провідник Темряви? Чи ви наче не знаєте, що я з тією стервою Лакрією давно не разом?

При такому гучному згадуванні жіночого імені навіть командир Вершників трохи сіпнувся, а інші воїни схвильовано перезирнулися та нервово заворушилися у своїх сідлах.