Глава 2

А капітан продовжив тим самим безпристрасним голосом: — Наразі... Ваше завдання змінюється! Нова бойова розвідувальна місія наступна... — Капітан замовк і примовк, а згодом ледь надривним голосом промовив: — Твоя мета, хлопче, навідатися до володінь Вейл’ О Тура та передати йому, що Король та Королівство потребують його послуг як мага! Все, завдання прийнято до виконання! Зв’язок завершено!

Почувши це, Еленвар від жаху ледь не впав із коня... Він навіть на певну мить забув про переслідування... «Це несправедливо... Чому саме я? Господи ж боже... Мені всього двадцять один рік... Ця ж потвора просто з’їсть мене... Вислухає послання від короля та з’їсть... А я ж навіть ще до ліжка прекрасної пані Ельмари так і не завітав... Господи... Я ще ж до ліжка жодної дівчини чи жінки не потрапив... Я точно проклятий! З самого дитинства це відчував... Прости мені, мамо... Прости свого сина-бовдура, що сам попхався до армії опору... Не побачиш ти онуків... як і свого сина... Бо доля Королівства... важливіша... за ВЛАСНУ!!!»

Сльози розпачу та горя мимоволі стали литися з його очей. Він змінив курс, відхиляючись праворуч, де зовсім поряд розташовувався замок найжахливішого з чаклунів, шмигаючи носом та ковтаючи гіркі сльози...

Еленвар прямував крізь ліс просто до володінь Вейл’ О Тура. Кожен знав, де на пустищі між хащами й горами, посеред понівеченої сухої землі, стоїть велична та страхітлива оселя мага. Вона стирчала посеред штучної пустки з майже мертвої земної породи, яка колом охоплювала замок гострими шпилями веж, наче безліч лез ножів, що пронизали тіло наскрізь. Навесні довкола споруди не росла жодна зелена травинка. Взимку жодна сніжинка не лягала на понівечений глибокими тріщинами ґрунт навколо цієї будівлі. У бордовій імлі, яка вже сильніше полонила залишки денного світла, це моторошне нагромадження веж зсередини або магічно, або технічно підсвічувало темні стіни десь знизу вгору огидним яскраво-червоним світлом. Але чомусь більш загрозливим здавався гігантських розмірів телескоп, який димів у нічне небо. А жах він викликав через дві речі. Перша — це його ненормальні розміри: навіть відносно башт він був велетенським. А друга... НАЩО ТОЙ ЖАХЛИВИЙ ЧАКЛУН спрямовує СВІЙ ПОГЛЯД У ЗОРЯНЕ НЕБО? Може, він побачив Вузол Сплетіння Всесвіту та бажає його зруйнувати, щоб знищити всіх одним махом?

І цю будівлю, якщо виїхати з лісу, було видно з усіх боків. Просто стоїть собі. Ні паркану, ні ровів. Ні призамкових споруд. Замок повернутий височенними величезними двостулковими дверима до лісу... Але зараз про це міркувати Еленвару було ніколи. Бо за його спиною ричали, злісно волали та намагалися поцілити червоними й породистими променями Сарана з Безодні, а попереду на нього чекав наймогутніший чаклун-людожер. Чомусь саме зараз, коли Еленвар, вискочивши з лісу й роняючи гіркі сльози, пригадав приказку, яка дійсно здалася йому влучною: «із вогню та в полум’я». Еленвар, пришпорюючи коня, який, бідний, уже хрипів, наче збирався помирати, нічого вже не бачив крізь пелену відчаю і сліз. Його юне, сповнене сил життя от-от закінчиться. Або від лап почвар, або в іклах монстра-чаклуна. Але... якщо в іклах мага, то тоді його життя хоча б чогось було варте... Він передасть послання від Короля...

І тут сльози ще сильніше полилися з очей хлопця... «Господи... Ну господи!!! Як же так? Виходить, усе моє життя коштує лише одного послання від короля? Всі мої мрії, сподівання, всі роки, коли я ріс... Любов матері та батька... Сестер та братів... Друзів... Усі спогади та радощі... Його майбутнє щастя з пухкенькою жінкою та трьома дітьми... Все це, виходить, варте лише одного листа від монарха?.. Господи, та за що ж усе так несправедливо...» Сльози майже повністю застелили йому зір, але йому й не потрібно було бачити, куди він скаче — у смертельну пастку, з якої немає вороття.

Він майже досяг межі, де понівечена земля рівним колом обходила замок, як із лісу вирвалися переслідувачі. На відкритій місцевості Вершникам Безодні легше було прицілитися. І морозний промінь із сухим тріском врізався у бік коня, вмить зробивши крижаною частину тулуба та праву механіко-магічну ногу. Кінь від болю дико заіржав і, спіткнувшись, почав, перевертаючись, падати мордою вниз. Еленвар рефлекторно встиг вистрибнути з сідла, навіть не розуміючи, що трапилося. Він дуже боляче вдарився спиною від падіння, майже не спроможний через біль дихати. Від удару шкіряний військовий шолом розвідника злетів із його голови, випустивши назовні копу світло-русого, майже білявого волосся. Еленвар через силу перевернувся на живіт і, вставши на карачки, обернувся в той бік, де несамовито іржав кінь. Бідна тварина лежала на боці, відчуваючи біль від ураження лютим крижаним променем, і, гірко іржучи, безпорадно дриґала кінцівками. А за пораненим конем у бік парубка, наче жахлива лавина, наближалися чорні, червоні, бліді та зелені Гончі й Вершники. На мить Еленвар так навпочіпки й застиг у шоці від жахливої картини. Але червоний промінь, який проковзнув настільки близько від його голови, що підпалив волосся, одразу змусив хлопця підхопитися на ноги й кинутися в бік замку Чаклуна щосили вже на своїх двох. Його волосся потроху тліло, роздуваючись від повітряних потоків, які виникали від швидкого бігу, але Еленвару було все одно.