08.09.

***

Пиріжки Шанні так і стояли посеред столу, вбираючи в себе насуплене мовчання. Черговий божевільний день заповнювався нічними сутінками, а Ареліс й гадки не мала, що робити далі.

– Вітейр! – вигукнула у відповідь на власну думку. Лиса підозріло зиркнула на неї, і Ареліс додала: – Ти прийшла за Вітейром?

– Не знаю, про що ти, – буркнула руда.

– Він просив когось врятувати. Якусь «її».

– Мене рятувати не треба.

– А від кого ти тікала?

– Не твоя справа.

– Ммм... так, давай спочатку. Ти виходиш в Навь?

– Буває.

– І не відбиваєшся?

– Тобі видніше.

– А може... ти просто підеш через Навь? Кон Рунг, звичайно, мене вб'є, але я допоможу тобі...

– Я туди не піду! – злякано округлила очі Лисиця. – Там вовк виє!

– Ти знаєш вовка? – у Ареліс в роті пересохло.

– Знала одного, – буркнула руда. – Ні вже, я краще по Яві. Бо в Наві усяке...

Ареліс задумалася, барабанячи пальцями по підлокітнику. Вона ніколи не чула, щоб по Наві можна було просто пересуватися – зазвичай там переміщувалися тільки відображення. Яким чином сама попадала туди, теж не знала. І Ратмір був у людському вигляді – губи обпекло спогадами про поцілунки. І Лиса теж якось опинилася тут. Значить, це можливо.

Ареліс зітхнула, в черговий раз пошкодувавши, що не знає теорію. Руда сиділа з іншого боку столу, дивлячись насторожено.

Ох! Маленькі кігтики стиснули плече, Ареліс машинально підняла руку і тільки потім зрозуміла, що Санді відкрилася незнайомці.

– Саламандра! – вигукнула та, подавшись уперед. Герцогиня відсахнулася, машинально прикриваючи Санді. – Де Джерта? Ти знаєш?

– Скажеш комусь... – почала Ареліс, не уявляючи, чим підкріпити погрозу.

– Не скажу, – на подив миролюбне хитнула головою Лиса, з такою надією вдивляючись у Санді, ніби та могла їй відповісти.

– У тебе теж... є саламандра?

– Типу того. Ну ж, маленька, відведи мене до Джерти!

Тицьнувшись носом в щоку Ареліс, Санді злетіла з плеча, починаючи кружляння кольорових порошинок, і повільно рушила до дверей.

– Е... може, не треба блукати по замку? – злякалася господиня апартаментів.

– Ніч вже, – кинула швидкий погляд у вікно Лисиця. – Напевно, там давно нікого немає. Хоча... може, я візьму про всяк випадок личину? А?

– Якби ти знала, як герцог на мене дивився...

– Та як завгодно! Мене не повинні бачити. Розумієш?

Віддавати дар Тавора було шкода. З іншого боку, вовчиця вже засвітилася...

По-перше, можна буде сказати, що в личині і перший раз перебувала не Ареліс, а по-друге, друга незнайомка, що бродить по замку, всього за один день, може підняти на вуха всю охорону.

– Якщо нас зловлять, кожен викручується сам, – відгукнулася, прямуючи до шафи. Знову витягла личину, і рішуче, щоб не передумати, простягнула Лисиці.

Та одягла з палаючими очима, навідріз відмовилася змінювати штани на плаття, і поспішила до Санді, яка нетерпляче крутилася біля дверей.

У коридорах виявилося напрочуд порожньо. Ареліс молилася про себе Пресвітлій Наві, щоб так і залишалося, щоб невгамовний герцог не з'явився на черговому повороті, і лише коли саламандра вивела їх все в те ж кругле приміщення з барельєфом, звідки розходилися двері на дві половини, відчула, що зараз почне істерично реготати.

Втретє за два настільки насичених дня вона виявилася тут, ніби щось постійно штовхало її сюди. Навіть не сюди – в лапи чоловіка, до його зростаючого гніву.

– Ми не можемо входити на територію герцога, – пробурмотіла, коли Санді пригальмувала у темній двері.

– Якщо Джерта там – я піду! – войовничо відгукнулася тепер вже не руда вовчиця.

– Але... – Ареліс на мить задумалася, вирішуючи, чи то залишити вперту дівчину саму розбиратися зі своїми проблемами, чи то все-таки не кидати на півдорозі. Або, може, звернутися хоча б до Вілора?

Не бажаючи чекати, Лиса рішуче штовхнула двері герцога і скрушно втупилася в них, коли ті не піддалися.

– Але як же... – пробурмотіла.

– Ось бачиш, кажу ж, не можна туди, – відчуваючи в душі полегшення, Ареліс спробувала взяти дівчину за руку.

– Ні! – та з відчаєм вдарила кулаками в стулку, Ареліс, боячись, що зараз сюди збіжиться палацова варта, кинулася її відтягувати.

Санді попереду розмилася, немов розчиняючись і розчиняючи реальність навколо.

– О, ні... – пробурмотіла Ареліс, відчуваючи, як в черговий раз падає в Темну Навь. Але зараз сил залишалося зовсім мало і контролювати переміщення, хоча б так, як минулого разу, вона не могла.

Руку стиснула чіпка рука переляканої вовчиці.

– Що за... – почала дівчина, але поштовх вибив з легенів усе повітря.

Друзі, я не бачу вашу реакцію :( Чи вам подобається? Чи цікаво? Може, вже склалося якесь враження про Ареліс, Ратміра, Вілора? Продовжувати далі? Будь ласка, не мовчіть! І не забувайте про зірочки, вони нагадують автору, що його труд не марний :)