07.09.

***

Ареліс сама не пам'ятала, як долетіла до власних кімнат – видихнула, тільки притулившись до дверей зсередини. Ще якийсь час намагалася віддихатися.

– Ну як? – вийшла зі спальні Лисиця, щось жуючи.

– Ніяк! – буркнула сердито. – Він мене не впізнав. А ось герцог... здалося, зараз розтрощить.

– Герцог теж серед твоєї трійці? – підняла брови Лиса.

«Він мій чоловік!» – мало не ляпнула Ареліс, але присвячувати незнайомку в такі подробиці зовсім не хотілося.

– А чому він тебе не помітив? – замість відповіді поцікавилася підозріло, одліпившись від дверей. Приховала личину подалі в шафи, на цей раз не ризикуючи застосовувати магію. Бо ще герцог знову прискаче. – Ти не відбиваєшся в темній Наві? Ти ніби не світла...

Зазвичай близьку за якістю силу Ареліс відрізняла легко, але в Лисиці стільки всього виявилося намішано, що було навіть дивно, яким чином вона сховалася від дракона.

Руда знизала плечима – чи то не знаючи, чи то не бажаючи відповідати.

Ареліс наблизилася до залишених на столі пиріжків. «Напевно, Шанні передала», – подумала з посмішкою. Взяла один.

Лиса насторожено поглядала, і Ареліс для себе вирішила, що найкращим буде допомогти їй втекти і зробити вигляд, нібито знати нічого не знає.

Накликати черговий гнів чоловіка було боязко.

– На острові є боліди, – промовила. – Я, правда, не вмію ними керувати, але, можливо, вдасться роздобути один на прогулянку. Ти сама звідки? З Еджерха?

Лисиця кивнула. Ареліс засумнівалася, але перепитувати не стала.

– Не впевнена, що мене відпустять аж туди... Але до перевертнів ще далі. Це все, що можу запропонувати.

Здавалося, Лиса мала радісно вхопиться за будь-яку можливість, але та лише насторожено озирнулася.

– Щось не так? – уточнила Ареліс. Дівчина стала на диво небагатослівна.

– А може, можна портал?

– До порталів у мене доступу немає.

– Можу спробувати...

– Навіть не думай!

– А як ми проберемося на твій болід? Або ти його прямо до вікна приженеш? – махнула рукою Лиса в сторону моря.

– Вигадаємо. Тебе не повинні знайти у мене. Розумієш? Герцог і так на мене... злий.

– Я не можу зараз піти, – раптом видала Лиса. Ареліс застигла, так і не донісши пиріжка до рота.

– Чому?

– Не можу!

– Шукаєш когось? Ти казала, була не одна?

– Не твоя справа.

– Знаєш що! Або ти мені все розповідаєш, якщо хочеш моєї допомоги. Або... я кличу герцога і кажу, що ти звалилася на мене з Наві.

– Ну і клич свого герцога, – стрепенулися Лиса. – Я йому про личину розповім.

– Ах ти ж!.. – ледь не задихнулася від обурення Ареліс, свердлячи незнайомку сердитим поглядом. Та не збиралася здаватися, не тільки витримуючи, але й відповідаючи такимож.

***

– Як може вовчиця не відбиватися в Наві? – в котрий раз повертався до питання Ратмір. – Що не так з її іпостассю?

– Необоротна? – припустив Вілор. – І до речі, ніяких слідів порталів не знайдено.

Ратмір кивнув. Щоб хтось відкрив портал в його замку і він не відчув? Перевірити, звичайно, було потрібно, але це неможливо.

– У ній дуже явно відчувається вовчиця. Я щось пропускаю.

Ратмір прикрив очі. Треба відновити все з самого початку, з того моменту, як вона увійшла у двері – він не бачив, тільки відчув порив свіжого повітря і ясну приналежність. До сих пір спогадами Ратмір переносився відразу наверх, туди, де ледь зміг відмовитися від такої привабливої ​​і бажаної дівчини. Але, здається, вона казала щось і до цього...

– Мій рін, – на гвинтових сходах, що вели на верхній майданчик вежі, з’явилася голова Аллера, що піднімасся. Правий дрекк – один з небагатьох, хто міг вільно заходити сюди.

Ратмір підняв очі і відразу зрозумів. Піднявся, коли Аллер ще тільки доповідав:

– Вовка знайшли. Стан на межі. Дозвольте відкрити портал?

– Йдемо, – наказав уривчасто, ледве впораючись зі спокусою переміститися в сусідню порожню башту по Наві, замість того, щоб як усі бігти сходами.