04.09.

Від однієї думки про оповиті темрявою очі і гнівний погляд, розповідати йому правду бачилося ще більшою дурницею. А при згадці про раптові поцілунки все всередині починало з’їжджати з глузду і мозок відключався, відмовляючись аналізувати те, що відбувається.

Ні, права Лиса. Спочатку розібратися з Вілором. А потім...

Потім подумати, як допомогти Таворові. Ратмір ж його звільнив. Знати б, де він знаходиться – в Наві Ареліс зовсім не орієнтувалася.

Вимагати у Ратміра пояснень? Тоді доведеться видавати свою присутність.

Залишалося чекати, як це ні болісно.

А раптом Лиса з її дивною магією зможе допомогти?

– Здається, я знаю, як тобі злиняти, – пробурмотіла Ареліс.

– Як? – стрепенулися руда.

– Зберігаю інтригу, – хмикнула Ареліс. – Щоб ти тут нічого не накоїла, поки мене не буде. Прийду – розповім.

– Гаразд, – буркнула дівчина.

– І не думай чаклувати, – Ареліс виявила незадоволений погляд співрозмовниці і підкріпила слова загрозою: – Дракон відчує і примчить.

– Гаразд, – похмуро озвалася та. – Пожерти є?

– Скоро повинні принести. Тільки постарайся не потрапляти на очі прислузі.

– Не потраплю, – запевнила дівчина з таким виглядом, ніби їй не звикати ховатися.

Ареліс накинула личину, бо потім не вистачить рішучості. Оглянула себе в дзеркалі – руда підняла великий палець вгору, кивнувши.

І, видихнувши, вийшла з апартаментів.

***

Ратміру не сиділося. Вілор, граючи келихом, присів на край столу, розглядаючи, як його дрекк носиться, немов схиблений, по своїй вежі. Всі докори застрягли на язику. Він чекав, що друг і побратим розповість, але той лише роздратовано гарчав, продовжуючи витоптували підлогу.

– Загін вислали?

– Авжеж. Одразу ж.

Ратмір ледь стримався, щоб не гримнути на нгела. Чому так довго? Чому не доповідають? Знав, хлопці все зроблять як треба. Але останній погляд Ареліс...

Поки вовка не знайдуть, не варто давати дівчині надію. Вона стільки на нього чекала, нехай краще він залишиться зниклим, ніж не врятованим. А якщо щось бачила в Наві – напевно видасть себе.

І ці воргови поцілунки. Все більше здавалося, що хтось спеціально сплів сіті, намагається заманити його в пастку привабливих губ. Хотілося повернутися, пришпилити її до ліжка і взяти, нарешті, своє. Давно бажане. Що вибивало з рівноваги.

Ратмір ще раз рикнув, натягуючи чорні рукавички для занять із мечем. Обернувся до Вілора, відчуваючи, як за спиною раз у раз спалахують примарні крила.

– Поговори з нею.

Побратим підняв брову, і герцог роздратовано кинув:

– Мені здалося, хтось стежив за мною в Наві. Хтось пустив по моєму сліду образ, що копіював мою дружину. А потім... якесь невміле заклинання вибило його з моїх рук. Хочу знати, хто за цим стоїть.

– Невміле?

– Я був після бою.

– І?

– Не встиг! – гаркнув Ратмір.

– Йду, йду, – піднявся Вілор, залпом допивши «Драконячий вогонь».

Друг був явно не в собі останнім часом. Хотілося б нгелові знати, чому.

– Постараюся обережно її розпитати.

– Вже постарайся, – відгукнувся Ратмір, відвертаючись.

Дочекався, поки за Вілором закриються двері. Взяв у руки меч – саме час випустити пару через тренування. Змахнув кілька разів, пристосовуючись. Погляд ковзнув по столу з двома кріслами – друге спеціально для побратима. А колись було третє – для батька.

Герцог наблизився до вікна, роздивляючи любий острів. Сонце спускалося до обрію, пронизуючи західними променями вежу наскрізь. Він любив у такий час сидіти тут, відпочиваючи і роздумуючи, потягуючи «вогонь» або гортаючи стародавні фоліанти в пошуках інформації, яку не встиг передати батько. Але зараз сама думка про спокій дратувала.

Поки він тут буде сидіти, Вілор там... Адже він сам дав другу добро! Але після сьогоднішніх поцілунків в голову лізли лише одні картини: як цих самих губ жарко торкається нгел, як вони так само розкриваються йому назустріч, як розкривалися там, у Наві, Ратмірові.

Ні, краще він буде присутнім. Послухає особисто, що розповість дружина. Напевно ж не так невинна, як хоче здаватися, напевно щось знає або приховує!