25.08.

Чуття, що стільки разів допомагало йому під час полювання, вело і зараз, коли усі емоції сну ще не встигли відступити, повернути місце звичному спокою і самоконтролю. Без якого не втримати Тьму, що виривається.

Слуги чомусь шарахалися. Напевно, він знову сочився Темрявою. Без якої не впоратися з демонами Наві, не битися з породженнями Мороку. Здалеку долинали схлипи. На мить зупинився, прислухався. Нітама. Все, що міг, він зробив. Тепер їй потрібно впоратися самій.

Не занадто усвідомлюючи, рушив далі, лише мигцем зауважив перехід на світлу половину. З деяким подивом оглянув веранду, на яку прийшов. Він і не пам'ятав, коли востаннє бував тут.

Вони втрьох розташувалися навколо столу. Три людини, котрі щось значить в його житті.

Особистий нгел – присунувся занадто близько, нахилився занадто низько, майже торкаючись хвостом волосся щоки дівчини.

Лаата. Одна з небагатьох драконесс, з ким він міг дозволити собі фізичну близькість. Необоротним менше ймовірність нашкодити. Він ніколи не любив її, але і ніколи не був до неї байдужий. Вона багато дала і віддала йому. І, можливо, саме вона стала б його дружиною, якби мала шанс прийняти силу і прокляття.

І тим не менше, зараз її присутність лише дратувала. Він знав, що варто покликати, і Лаата прийде. І знав, що не стане цього робити. І не хотів, щоб вона залишалася тут. Але не міг вигнати, поки її сестра помирала від розриву зі своїм дрекком. І... краще б їй перебувати поруч із сестрою. Там вона потрібніше.

Ратмір перевів погляд на Ареліс. Всі троє піднялися, шанобливо привітавшись, а він все не міг вимовити ані звуку. Насилу стримувався. Бажання наблизитися, доторкнутися зводило з розуму. Це вже не його жінка. Він сам відпустив її, дав слово, що поверне додому. Вона не бажала його.

Гіркота скривила губи. Не бажала. Чи не єдина з усіх, кого він знав. Єдина, хто могла полегшити його ношу, але не хотіла.

Різко розвернувшись, так і не сказавши нічого, Ратмір вийшов геть. Зарядив кулаком у кам'яну стіну. Це несправжні почуття, навіяні ритуалом. Як же інакше?

Ось з тієї вовчицею... Була іскра, порив, взаємне бажання.

Або? Може, ту вовчицю спеціально хтось підіслав? Чи не тому вона так раптово з'явилася і так раптово зникла?

Він притиснувся палаючим чолом до крижаного каменю. Саме час битися об нього.

Йому потрібен спадкоємець, щоб було кому передати силу. Прокляття. Інакше нікому буде стримувати Темряву, і Темна Навь впаде в боротьбі з нею, як уже впала Світла. Йому потрібна та, чий магічний дар допоможе впоратися з усім, що він змушений на собі нести.

Так може бути, він поспішив? Може бути, переступити через герцогську, та й чоловічу гордість, і спробувати налагодити з дівчиною стосунки? Те, що він повинен був зробити ще там, в Еджерсі, то, що сам прогледів. Дати шанс, коли у них є цей місяць?

Ратмір не помітив, як ноги принесли його назад. Його вежа, куди допускалися самі з самих. Його кімната – кам'яні стіни, завжди відкриті вікна, уступ для польоту і приземлення – не основний, той перебуває нагорі вежі, запасний швидше. Ліжко, шо раптом здалася величезним та порожнім. Шафа, дзеркало. І ніяких до нав’їх йотунів камінів. Йому не потрібен камін, щоб зігрітися. Але Темрява все більше і більше уводила в холод і лід.

Двері безшумно відчинилися, пропускаючи Вілора. Наздогнав. Ратмір криво посміхнувся, дочекався, поки побратим наблизиться.

– Вона подобається тобі? – кон Рунг дивився пильно, і Вілор відчув, що тепер питання звучить інакше, ніж звучало би ще кілька днів тому. І відповідь необхідно обміркувати.

– Ти хочеш щось мені наказати, мій рін?

– Я запитав і чекаю відповіді.

– Так. Вона подобається мені. Але одне твоє слово...

– Ти ж розумієш, як це буде виглядати? Наречена, що відмовила мені...

– Боюся, мій рін, це ніяк не буде виглядати.

– Чому? – зігнув брову кон Рунг.

– Дівчина... закохана.

В очах Ратміра застигнув такий непередаваний вираз, що його нгелові стало не по собі.

– Що ти сказав?

– Закохана. У зведеного брата. І... можливо, прийде просити тебе про допомогу.

– Чому... ніхто не попередив?! – загарчав кон.

– Бачиш... брат пропав. І він... хм... перевертень. Тобто... не рідний. Вона каже, зведений по батькові, але, ризикну припустити, що навіть матері у них різні.

– Упевнений?

Нгел зазвичай безпомилково відчував свого дрекка. І зрозумів, про що питання.

– Ти б бачив, як вона в мене вчепилася при найменшому натяку, що його можна знайти. Як горіли її очі. Про просто улюблених братів так не говорять. І... за них не збираються заміж. Кон Рунг прикрив повіки, насилу стримуючи лють. Ну і удружили йому король з де Бравеном!

– Але ти... не втрачаєш часу? – до Ратміра поверталися спокій та холоднокровність.

Ранкова прогулянка починала здаватися чи не величезною дурницею за останні роки. Так, мабуть, з того дня, коли він втік з уроку заради заклику з Наві. Втім, справи давно вже минулі, тільки ось борг Наві досі бродить по палацу.

– Я б ризикнув. Вона дійсно мені подобається. Якщо... даси дозвіл.

– Я не можу тобі заборонити, – важко відгукнувся кон Рунг. – Якщо твій дракон визнає її як пару...

– Визнає.

– Я знаю, що у нгелів з цим набагато складніше, ніж у дрекків.

«Хоча мій дракон теж її визнає», – додумав про себе.

Дракон відповів незадоволеним обуренням, як завжди, коли в нього намагалися відібрати те, що вважав своїм.

«Аби не позначилося на наших польотах», – подумки зітхнув Ратмір. Тільки цього ще в довершення бракувало!

Безодня б побрала цю ситуацію. Ось буде смішно, якщо дівчина вибере Вілора, а його дракон буде продовжувати божеволіти і після того, як зв'язок зруйнується. Адже вони власники і одноосібники, і рідко змінюють свої уподобання.

– Що ж, – впоравшися з собою, холодно додав кон Рунг. – Нехай приходить. Поговоримо про брата.