ГЛАВА 3. ДРАКОНЯЧА ДЕЛЕГАЦІЯ

Всю ніч їй снився вовк. Вона кликала його, бігла за ним, звір озирався, дивився уважним поглядом зелених очей і відступав, розчинявся, приголомшуючи надривним виттям. Старий кошмар, який переслідував останні п'ять років, після зникнення Тавора. Спочатку мучив її майже щоночі, але після ущух, з'являвся все рідше. І ось знову...

На ранок Ареліс з подивом виявила, що, здається, поспала і майже відпочила. Тавор так і не з'явився, хоча всю ніч вона закликала свого вовка, чекаючи, що прийде, як колись. І, якщо вже бути з собою зовсім відвертою, сподівалася, що прийде і ще один вовк. Зеленоокий спокусник по імені Вілор, який зумів запасти в душу настільки, що ледь не потіснив коханого зведеного брата.

А потім закрутилося. Король надіслав карету. Відвезти дівчину приїхав сам лейсенн Фев де Бравен. Ареліс сподівалася на якусь служницю або фрейліну королівської доньки, у якій вдасться розпитати хоч щось, але довелося всю дорогу мовчати, відводячи погляд від лякаючого мага, стискаючи пальчики і умовляючи себе, що все ще може змінитися. Раптом вона не сподобається драконам? Раптом щось несподіване трапиться, і її відпустять?

У страху й метушні думок поїздка промайнула майже в мить, і ось вже карета під'їхала до королівського палацу, з якого зовсім нещодавно Ареліс вийшла такою нещасною.

З іншого, парадного в'їзду, але це не давало приводу обманювати себе.

При виході з карети Ареліс відчула легку вагу на плечі. Санді! Треба ж, повітряна саламандра зуміла сховатися від першого мага королівства!

Як би там не було, дівчина відчула радість, що саламандра з нею. М'який стусан в ніс, поки піднімалася по парадних сходах, викликав усмішку на губах. Хоч щось рідне та звичне буде поруч.

– Щаслива бачити вас, моя люба лейс Ареліс! – радісно простягла руки її високість Турія, хоча Ареліс дала б голову на відсікання, що ще кілька днів тому принцеса навіть не згадала б, як звуть спадкоємицю Белліні.

Потиснувши простягнуті долоні, дівчина зобразила шанобливий уклін.

– Облиште, ви ж уже майже ваша світлість, не вам кланятися мені! – видала Турія, розпливаючись в усмішці повними, густо напомадженим губами.

Вона була так само невисока і неструнка, як і його величність, легкі брижі веснянок пробивалася крізь рясний шар білил. А вважається ж першою красунею, від женихів відбою немає. Втім, який наречений не схоче взяти в дружини принцесу з високою ймовірністю успадкувати престол?

– Люсі, проводь її світлість в покої, – покликала Турія, і пояснила: – Це покоївка, вона все вам покаже і допоможе.

– І все ж, ваша високість, рано називати мене світлістю, – відгукнулася Ареліс.

– Ви маєте рацію, дочекаємося церемонії, моя люба! Вона вже скоро, покваптеся, ви повинні виглядати чудово! – вимовила принцеса таким тоном, що Ареліс відразу ж відчула себе замазурою. І поспішила за покоївкою, поки Турія не видала ще чогось, здатного похитнути і без того хитке перемир'я з самою собою.

У виділених кімнатах вже висіли надіслані модистками сукні, стояли скриньки зі щедрим королівським приданим, про яке ніколи не змогла б мріяти бідна аристократка! Тут були і звичайні дівочі коштовності, і складні магічні артефакти, незамінні в побуті, і навіть бутель «Чистої Сльози» – рідкісного і дорогого засобу.

Ареліс оглянула невелику дорожню сумку, з якою приїхала – з цінного в ній було материне кольє, каблучку від якого дівчина носила на пальці, та вовча личина, подарована Тавором. Чи можна везти її до драконів, Ареліс не знала, але і залишити ні за що не могла.

Санді ледь вчепилася невидимими кігтиками в плече, і дівчина провела долонею, пригладжуючи невидиму шерсть, поки покоївка пропадала в надрах гігантського гардероба.

– Побудь тут. Будь ласка, – попросила пошепки.

Свавільна саламандра не відповіла, і як вона вчинить, Ареліс не уявляла. Зітхнувши, нагадала собі, що навіть якщо б вирішила не брати – все одно не змогла б цього здійснити. Санді і в Наві не відображується, ані в Темній, ані в Світлій, її, на відміну від інших, звідти не зловити.

Потім налетіла юрба служниць – вмили, натерли, одягли, нафарбували і перетворили Ареліс саме в те, що бажала бачити принцеса Турія зі своїм монаршим батьком. Чудову холодну світську красуню, в якої не залишилося нічого від звичайної дівччни, студентки Королівської Академії, аристократки давно збіднілого і майже забутого при дворі роду.

Перед церемонією її вшанував присутністю сам король. Довго розписував, яка випала щасливиці честь і обсипав компліментами молоду красу, яку з жалем відпускає з двору – нібито Ареліс колись входила до числа наближених до двору!

З усіх витіюватих висловлювань його величності дівчина зрозуміла тільки одне: король покладає великі надії на цей союз і буде вельми і вельми незадоволений, якщо вона не зуміє сподобатися драконам.

– Я особисто поведу вас до церемонного вівтаря, дорога лейс, – додав наостанок.

«Я особисто відчуваю себе все більш і більш дешевою і зовсім не лейс», – стиснула губи Ареліс, змушуючи себе змовчати. Хто вона така, щоб перечити королю? Навіть Тавор так і не з'явився, не заступився! Хоча і він що зміг би зробити?

– А якщо я йому все-таки не сподобаюся? – пробурмотіла не втримавшись.

– Кому?

– Ну... нареченому.

– Наречений побачить вас тільки вдома, лейс Белліні. Тут від його імені говорять його представники. Звичайно, вони можуть пред'явити якісь... ммм... претензії, – король насупився, показуючи, що такий варіант був би абсолютно неприйнятним. – Але ви така красуня, що, даруйте, я не уявляю, що може їх не влаштувати. Всі вимоги дотримані.

«Сподіваюся, їх все ж щось не влаштує!» – вигукнула про себе Ареліс, мріючи, як повернеться додому, в академію... дочекається Тавора... а може навіть знайде Вілора?

Ні, ні, перевертня вона шукати не стане! Нізащо!