Розділ 33.

Сонце вже хилилося до горизонту, коли іннезьке військо почало займати позиції, слідуючи за власними командирами. Наслідуючи інших, ми з Сато спрямували коней в бік рівнини, на яку вказав Северин. Чесно кажучи, не найприємніша ділянка, враховуючи, що тут вже не було ні кущів, ні кам’яних виступів, за які можна було б сховатися. Лише голий степ, де-не-де вкритий мерзлим снігом, а, ближче до мортівських володінь – пожухлою травою.

– Я відведу коней подалі, а ти поки придивися до тієї лісопосадки, – промовив Берсерк, беручи за поводи обох тварин. – За нами стоятимуть дві чоти, виділені Буйтуром, вони підуть в бій значно пізніше за передові сили. Наскільки я зрозумів – спершу атакуватимуть основні війська молодшого генерала Млада Орти, більша частина його еліти та наші Штурман з Менестрелем. Вони вестимуть за собою бойову кінноту Северина.

– Виходить, ми йдемо останніми? – запитала, спостерігаючи за, ледь помітними звідси, вогниками чужих, майже повністю прихованих аур. Мортівці справді чекали удару на відстані, демонструючи не найкращі навички в маскуванні, які були досить оманливими – здавалося, що рідкі дерева приховували лише декілька загонів, але там знаходилося близько п’яти чот.

– Ага, – кивнув Сато, ведучи коней кудись за наші спини. – Ідеальний час.

Що саме він мав на увазі під цими словами – я зрозуміла без зайвих уточнень. Підпілля встигне доєднатися до битви і, можливо, поле бою не дістанеться перших поселень. Принаймні, мені хотілося в це вірити.

Поглянувши в бік гірського хребта – помітила фігуру генерала Орти, що спускалася до самої рівнини. Заклинателя супроводжував Рагнар, тож я впізнала чоловіка навіть на такій відстані. Він не намагався триматися ближче до кам’яних виступів, які могли б захистити Млада від раптової атаки – навпаки, галопом гнав коня до самого низу. А одразу за ним слідував високий, молодий чоловік з золотистим, в’юнким волоссям.

Його аура – знайома і, водночас, зовсім чужа. Вона не була схожою ні на іннезьку оболонку, ні на мортівську, сплітаючись незвичним візерунком на тілі молодого чоловіка, що лише підтверджувало – він не належав до жодної з цих країн. І таке могло бути лише в однієї людини, яка спала мені на думку.

Ще декілька годин тому я не могла повірити власним очам – Алекс, стихійник з мого університету, був частиною еліти молодшого генерала Орти. Зараз він зовсім не був схожим на того юнака, який запросив мене на побачення, мило ніяковіючи під час розмови. Хоча, навіть тоді складалося досить двояке враження стосовно його особи.

Та тепер, завдяки здатності чітко бачити чужі аури, я могла скласти повноцінну картину. Випадковий некромаг, що так наполягав на власній непричетності до кривавих жертвоприношень, та вперто приховував заборонену магію стихіями – виявився ллатійцем. Так, тим самим магом, який допоміг іннезцям видозмінити ритуал для збору живої енергії.

В нашому світі національність людини позначалася і на її аурі завдяки спеціальному обряду, що проводився через місяць, після народження дитини. Так країни позначали своїх нащадків та зберігали про них інформацію в магічному архіві. І саме так Морт зміг розвинути неабияку шпигунську павутину на території чужого королівства – все ж, шпигунів готували з самого дитинства. Маючи в союзниках когось зі жреців Іннез – мортівці могли легко привласнити новонародженій дитині візерунок іншої країни. Та, звичайно, підроблений малюнок можна відрізнити, якщо постаратись.

Що ж стосувалося ллатійців… Після повного знищення імперії Ллат та захоплення її територій – деякі сім’ї продовжували берегти вірність Батьківщині, залишаючи на дитячих аурах рідні символи. Дехто передавав важливі знання нащадкам, щоб ті не були забутими, та більшість відмовлялася від свого коріння. Все ж, Морт не був жалісливим до потенційних бунтівників.

Відчувши, як починає боліти голова, я видихнула крізь зуби.

Сонце заступало нам за спини, відкидуючи на землю довгі тіні, а в моїй душі вперто зароджувалося погане передчуття. Внутрішній голос нав’язливо нашіптував, що я надто недооцінюю генералів Іннез, а особливо – Северина. Навіть в останньому видінні генерал Торано Сейсхват назвала його непередбачуваним. А моє, відносно вільне, життя, схоже, ставало лише черговим доказом далеко непростої натури цього чоловіка.

На самому початку я була лише полоненою. Чи змінилось щось тепер?

Здавалося, так – життя, запропоноване Буйтуром, давало усе для щастя.

А насправді?

Піднявши голову догори, я ніби наяву побачила витончений метал власної клітки, так гарно сплетений молодшим генералом князівства Темряви.

Три роки тому, в Хорті, мене полонила власна провина та пожежа, що забрала життя найрідніших людей. Потім – нав’язаний магічний сон. Далі – угода з Северином, яка замінила тісну клітку більш дорогою та просторою. І я досі не могла звільнитися.

Лагідний, майже весняний вітер, що торкнувся щоки, змусив відкинути похмурі думки та озирнутися до стурбованого демона. Лад уважно вдивлявся в моє обличчя, стоячи зовсім поряд. Що ж, тільки він і дарував солодкий присмак втраченої волі.

– Скарлет, ще не пізно відмовитися, – промовив чоловік. Цупкий погляд сірих очей ніби намагався знайти тінь сумніву в моїх очах, щоб мати найменшу причину забрати мене звідси. – Ти не повинна цього робити.

– Не повинна, – погодилася, усміхнувшись. – Та, здається, лише так я досягну бажаного. Сприймай моє бажання як підлітковий бунт проти усіх, хто намагався керувати моїм життям замість мене. Що там з підпіллям?

– Все гаразд, вони виступлять одразу, щойно генерали активують «Криваве око». Не дивуйся – саме так називається ця зброя. Хоча, ллатійський варіант звучить дещо зрозуміліше – «око Аттен».

– Точно, Аттен же в перекладі з їхнього – «кривавий».

– Все вірно, – кивнув Лад, одним рухом змусивши прохолодний вітер відступити. Стоячи за моєю спиною – він обійняв мене, зігріваючи власним тілом. Тепле дихання демона вітру залоскотало шию, перш ніж шкіри торкнулися гарячі уста. – Ти не змерзла? Тут жахливий протяг.