Розділ 31.

З дядьком Томом ми проговорили ще якийсь час, перш ніж чоловік пішов. Він встиг розповісти про своє знайомство з віконтом Альризьким у підземному місті Явтух, що простягалося вздовж західного кордону Морту та уособлювало собою доволі просторі катакомби. Вони залишилися після запеклої війни з королівством Ллат, але вже давно не використовувалися ні офіцерами, ні простими жителями.

Та й назву свою Явтух отримало вже після того, як там оселилися відступники з неживими, але свідомими створіннями. Вони і перетворили катакомби на повноцінне, хоча й маленьке місто. Загалом, воно більше нагадувало великий, підпільний базар, посеред якого де-не-де зустрічалися таверни та шатри з ворожками. Будинків, як таких, не було – нежить не потребувала їх, а відступники цілком задовольнялися ночівлею в корчмі, або ж просто спали, де прийдеться.

Про це місце я раніше не чула – ні, про війну з Ллат нам розповідали, але в університеті ніхто не згадував про нежить та відступників в катакомбах. Або самі не знали, або їхнє проживання на цій території цілком влаштовувало офіцерів Морту, які не стали поширювати інформацію далі. Хоча, після слів дядька Томаса про те, що саме там можна знайти рідкісні, хоч і не дуже легальні, речі – я почала серйозно думати про взаємовигідну співпрацю. Все ж, деякі дуже заможні аристократи теж мали доступ до підпілля.

Детальний опис міста Явтух я отримала вже від Лада, коли Томас пішов, повідомивши, що ще має встигнути повернутися до Хорту. Тепер, коли Чарлі ув’язнили, а Адаманта втратила магічні здібності – йому ніщо не загрожувало, тож чоловік збирався повернутися до справ в рідному Асте, за яким вже встиг скучити.

Демон же намалював для мене детальну карту, пояснюючи, як влаштоване загадкове підпілля. Малював він, до речі, просто чудово – впевненими лініями позначав сам ринок, чітко зображував таверни з шатрами та прості лежаки біля високих стін. Помітивши мою цікавість, Лад хитро усміхнувся та домалював жителів міста Явтух.

Зобразив напівпрозорих привидів, що з гордою поставою блукали вулицями, притримуючи широкополі капелюхи, перш ніж пірнути в стіну чи двері двоповерхової корчми. На лежаках сиділи некромаги в потертих, дорожніх плащах, що задумливо спостерігали за рештою жителів, вечеряючи шматком хліба. А біля одного з шатрів навіть показав ворожку – повнотілу жінку з густим, темним волоссям до талії. Вона була одягнена в просту сукню насиченого кольору, підперезаного поясом з монетками-амулетами, а руки ворожки прикрашали доволі масивні перстні з дорогоцінним камінням.

– З тебе вийшов би чудовий художник, – тихо промовила, розглядаючи чіткий і дуже атмосферний малюнок, для якого знадобився лише олівець та шматок паперу.

– Тобі подобається? – запитав Лад, поглянувши на мене.

– Дуже, – відповіла, не відводячи очей від зображеного міста. – Я ніби побувала там, завдяки твоїм розповідям та цій картині.

– Якщо хочеш, можемо злітати туди, коли все скінчиться, – запропонував демон, сидячи на килимі поряд зі мною. Так Ладу було зручніше малювати, завдяки низькому столику, а я просто пересіла ближче, щоб спостерігати за його діями. – Там справді можна придбати купу всього різного – рідкісні артефакти, книги, амулети, якісь зілля та щоденники з алхімічними рецептами. Але й надурити можуть, особливо нечисть та не дуже сумлінні відступники. Нежить зазвичай не бреше, хоча теж трапляється.

– Я не проти, – усміхнулася, озирнувшись на чоловіка. В каміні догорав вогонь і відблиски полум’я чаруюче танцювали в зіницях Лада. – Розкажеш ще про незвичайні місця в нашому світі?

– Тут треба подумати, – гмикнув демон. – До прикладу, далеко на півночі є Блукаючий лабіринт, який приносить з собою вечірній туман. За легендами, якщо до ранку випадковий подорожній не знайде з нього вихід – лабіринт більше не відпустить його. А взагалі це більше провина блукаючих вогників – ця нечисть заводить усіх в драговину і вибратись вдається далеко не кожному.

– І справді, не найкраще місце, – задумливо погодилася я. – Ладе, як ти взагалі опинився в Хорті?

– Неочікуване запитання. Гаразд, розповім, якщо тобі цікаво. Загалом, це випадково вийшло. За останні століття я встиг побувати ледь не в кожній частині нашого континенту, хоча, звісно, найбільше часу провів з кочовими племенами на півдні. Їм потрібен був захист від диких тварин та природних циклонів, а мені не було чим зайнятись. Там я потоваришував зі старим шаманом, який проводив жертвоприношення їхньому богу неба, аби отримати від того допомогу. Бог мовчав, ну і, за волею випадку, на декілька десятиліть я став для них духом-охоронцем, якого вперто називали богом Витом. Мене це дуже дратувало, особливо на фоні нашої взаємної нелюбові з богами, тож я попросив старого передати іншим, що я демон, якого звати Ладом. Проте, це вплинуло лише на ім’я – вони не збиралися вірити в захист від демона, тож прозвали мене богом вітру. В певній мірі, для них я ним і був. Та віра цілого племені відобразилася й на моїй силі – я справді перевершив більшість стихійних демонів. А потім мої кочівники вирішили йти далі, в більш спокійні краї, і я вирушив вже своєю дорогою за підказкою шамана. Збирався відправитись на північ, а дорогою опинився в Хорті. Вже мав йти далі, коли в нетрах Асте знайшов маленьку аристократку, яка боролася з дітлахами простолюдинів за своє право гратися з ними. Вдруге побачив тебе разом з батьками, коли ти крізь сльози відмовлялася назвати імена тих малих, через яких зламала руку. І так вийшло, що й сам не помітив, як почав спостерігати за тобою та твоїм, таким незвичним для молодої леді, життям.

– Цікаво, – простягнула, коли Лад припинив розповідь. – Не шкодуєш, що залишився зі мною, а не повернувся до кочівників?

– Жартуєш? Я, звісно, поважаю старого Годимира, але твоя компанія мені набагато приємніша. Та й хтозна, чи той шаман ще живий.

– До речі, ти згадав, що відправився на північ за його підказкою… Що ти мав на увазі?

– Скажімо так, старий напророчив мені, що саме дорогою на північ я знайду свій спокій, – гмикнув демон. – Я спочатку вважав, що там зможу домогтися від богів власного… гм… упокоєння, але так вийшло, що знайшов тебе. Загалом, з пророцтвами у Годимира якось не дуже – після нашого з тобою знайомства саме спокою в мене як раз і поменшало.