Розділ 26.

Щасливий Тома з захватом розповідав про нові заняття з майстром бойових мистецтв, які почалися зовсім нещодавно, і навіть встиг показати декілька нових прийомів, поки ми були самі. Хлопчик щоразу відкривався все більше та вже не так намагався виглядати дорослим. Так, він король, але йому лише десять. Мене справді тішило те, що Севастіян поводився як звичайна дитина, хоч і лише тоді, коли поруч не було сторонніх.

Захопившись розмовою, ми минули декілька коридорів та спустилися сходами, щоб опинитися в просторій, збройній залі. Приміщення справді виявилося чималим, будучи завбачливо огороженим магічним бар’єром, адже всередині зберігалися справжні скарби. Неймовірне різноманіття зброї зі сталі чи ллатійського титану – навіть мені було зрозуміло, що це вкрай рідкі та дорогі екземпляри.

– Мій батько захоплювався зброєю, це все його колекція, – з усмішкою розповідав Тома, з ледь помітним сумом оглядаючи кам’яні стіни, увішані мечами, шаблями, списами, кинджалами, мисливськими ножами та мачете. – Зараз лише генерал Торано Сейсхват зрідка поповнює цю колекцію, вона і дбає про зброю. Дядько Лель поки не дозволяє мені торкатися їх, бо це небезпечно, але я навчуся вправлятися з мечем і він більше не зможе мені заборонити.

– З мечем справді треба гарно вправлятись, – задумливо промовив Лад, коротко оглянувши представлену зброю. – Колекція твого батька справді вражаюча – навіть прокляті мечі є.

– Що значить «прокляті мечі»? – не зрозумів Севастіян, та й мені ця характеристика була не надто ясною.

– Ті, що володіють власною аурою, – пояснив демон. – Це чудова зброя, але слабких духом воїнів вона швидко зведе з розуму, віднявши чимало життєвої сили. Всі вони загартовувалися в бою та встигли випити достатньо людської крові, тож страху чи нерішучості від нового господаря не терпітимуть.

– Жах, – розгублено відгукнувся Тома. – Тоді я не хочу володіти нею. Зброя створювалася для захисту, а не для того, щоб годувати кров’ю якесь нахабне залізо.

– Я теж так вважаю, – погодилася я, шкірою відчуваючи густу та колючу ауру, що йшла від цих лез. – Треба вміти вирішувати конфлікти дипломатично. Якщо не вдалося – можна трохи покалічити, але вбивати все ж не варіант.

– На війні так не вийде, – Лад здивовано оглянув нас з хлопчиком. – Не вбиватимеш ти – вб’ють тебе і дуже швидко.

– Війна – найгірше, що може статися, – зітхнула у відповідь. – Краще просто її не допускати.

– Скарлет, як думаєш, я буду гарним королем? – з сумнівом запитав Тома.

– Будеш, – демон випередив мене з відповіддю, хоча й не зводив погляду з меча, чия аура була не такою гнітючою, як у інших. – Королі, що прагнуть миру, а не завоювання нових земель – благословення для країни та її народу.

– Справді? – радісно вигукнув маленький король. – Я докладу усіх зусиль, щоб більше не допустити бойових дій на території чи за участі Іннез.

– Маєте чудову ціль, Ваша Величносте, – раптом почувся чоловічий голос від дверей. – Впевнений, ви зможете її досягти.

Озирнувшись, я похмуро оглянула високу фігуру в чорному плащі, чиє обличчя досі приховував глибокий капюшон та незнайома, маскуюча магія. Перший генерал, Аре Єруат, стояв навпроти, розслаблено впершись плечем в дверний одвірок та сховавши долоні в глибоких кишенях. Кинувши короткий погляд на Лада – відмітила, що демон абсолютно спокійний. Більше того, мій випадковий наречений кинув на генерала байдужий погляд і знову повернувся до зброї.

– Генерале, – я кивнула в знак привітання, тоді як Тома вдячно усміхнувся його словам. Як поводитися в цій ситуації – взагалі не розуміла. Знову з’явилось якесь дивне, знайоме відчуття. Я ніби зустрічала його раніше, ще до іннезького палацу, але, в той же час, він був мені зовсім незнайомим. – Бажаєте доєднатися до нас?

– Не зовсім, леді Рей, – в його голосі відчувалася усмішка, ніби чоловік був в гарному настрої. – Я б хотів поговорити лише з вами, наодинці.

– Хіба в нас є спільні теми для розмови? – запитала, остаточно втрачаючи будь-яку логіку в його словах чи поведінці.

– Їх достатньо, леді Рей, – кивнув Аре Єруат. – Ваша Величносте, дозволите, ми відійдемо на декілька хвилин?

– Звичайно, – кивнув Севастіян, а потім обернувся до мене: – Скарлет, генерал має для тебе пропозицію. Він мені намагався пояснити, яку саме, але я майже нічого не зрозумів, тож він сам тобі все розповість.

Мимоволі розсміявшись через розгублений вираз обличчя дитини, я зрештою розслабилася. Ворожості від дивного генерала справді не вічувалося, та й Лад напрочуд спокійно реагував на присутність цього Аре.

Кивнувши генералу, я пообіцяла скоро повернутися до демона з Томою, після чого пішла слідом за чоловіком. Поки перед очима маячила широка спина, я за звичкою оцінила і його ходу, яка теж чомусь здалася знайомою. Широкі, впевнені кроки, по-військовому пряма осанка, але, разом з тим, повна розслабленість в кожному русі, від чого я похмурніла дедалі більше.

Думки плуталися, а пульсація в скронях поволі переростала в наростаючий, головний біль. Ніби пам’ять приховувала якісь важливі деталі, але я ніяк не могла вхопитися за них.

А, тим часом, ми зупинилися перед двостулковими, дерев’яними дверима, які чоловік відчинив, пропускаючи мене вперед.

– Прошу, Скарлет, – промовив генерал, голос якого почав змінюватися на цих словах. – Нам справді є про що поговорити.

Здивовано озирнувшись до чоловіка, я збиралася запитати про що мова, та ледь не вдавилася повітрям, коли Аре Єруат прийнявся скидати верхній одяг. Він зачинив за собою двері та спокійно пройшов до широкого столу з глибоким кріслом, але сідати не став. Натомість відчинив шафу та дістав звідти якісь папери, залишивши ті на стільниці.

Проте, на документи ледь звернула увагу. Більше мене цікавило саме те, хто насправді ховався за цим плащем та дивною магією – я не стикалася раніше ні з чим подібним. Отже, це було якесь родове заклинання, або ж заборонена магія. Хоча, чого ще чекати від першого генерала князівства Темряви?