Розділ 25.

Коли попереду показалися високі ворота, що відділяли палац від решти столиці, я відчула щось дивне. На мить в очах потемніло, змушуючи зупинитись, після чого чимала кількість життєвої енергії покинула моє тіло, реагуючи на чужий заклик.

Все ще намагаючись усвідомити, що відбувається, я схопила Лада за рукав білої сорочки, привертаючи його увагу.

– Що не так? – спохмурнів демон, помітивши мій стан.

– Треба забратися з чужих очей, – відповіла, щойно шум в вухах почав наростати. – Я хочу дещо перевірити.

Без зайвих запитань чоловік розсіявся вітром, миттєво злітаючи кудись вгору разом зі мною. Більше не відволікаючись на реальність – спробувала спрямувати власну свідомість слідом за енергією. І мені це вдалося.

Опинившись в просторій оранжереї, я звідкілясь згори спостерігала за вражаючою картиною. Маленький Тома з мого місця здавався зовсім крихітним, особливо стоячи проти високого чоловіка в дорогому костюмі. Зеленоокий брюнет років сорока п’яти на вигляд, чимось нагадував генерала Торано Сейсхват – другу, в старшій четвірці. Невже це і є діючий регент Іннез – Влас Сейсхват?

Чоловік щось суворо говорив зляканому хлопчику, на щоці якого виднівся чималий слід від удару – поки ще червоний, він вже починав темніти до фіолетового. Регент замахнувся знову, змушуючи дитину рефлекторно прикрити руками голову, через що всередині мене почала зростати лють та бажання знищити дядька Севастіяна. Проте, вдарити чоловік не встиг – моя життєва сила нарешті почала приймати форму, сплітаючись в людиноподібну фігуру.

Соррадо, один з моїх брамарів, атакував регента ще до того, як встиг остаточно матеріалізуватись. Колишнього генерала відкинуло в дальній кінець оранжереї, що неабияк здивувало не лише Власа, але й Тому. Маленький король, в свою чергу, взагалі забув про недавній страх, викликаний діями регента, та з захватом розглядав брамаря, що постав перед дитиною триметровим титаном зі срібною шкірою та кістяними наростами по всьому тілу. Чотири ока яскравого, синього кольору з цікавістю поглянули на короля, ніби запам’ятовуючи того, а потім знову втупились в збентеженого чоловіка.

Брамар не збирався чекати наступного кроку від Власа Сейсхват, а одразу виставив перед собою праву руку та широко усміхнувся, демонструючи тонкі, гострі зуби. Декілька простих рухів довгими пальцями і за секунду регента атакувала інфернальна енергія чужого виміру, знищуючи на своєму шляху деякі дерева та пів кам’яної стіни, що була за спиною Власа. Соррадо навмисне відвів удар трохи в бік, на знак попередження, через що атака пошкодила лише ліве плече брюнета та пошкодила горло, заливаючи дорогу тканину кров’ю.

Вважаючи свою роботу виконаною – брамар повільно розтанув, не зводячи чотириокого погляду з власної жертви. Тома, протягом усього часу, залишався за його спиною, сяючими очима роздивляючись свого захисника, а щойно той зник – нагородив регента похмурим поглядом та поспішив покинути оранжерею, щойно почала збігатися охорона.

Тієї ж миті моя свідомість повернулася до тіла, в якому залишилася лише невелика слабкість. Розплющивши очі – одразу звернула увагу на вітер, безупинно кружляючий навколо мене. Стихія, чиїм втіленням, ймовірно, був Лад, приносила з собою стурбовані голоси незнайомих людей, бажаючи висловити власне занепокоєння.

– Все добре, Ладе, повертайся, – я стомленно усміхнулася, розуміючи, що сиджу на кам’яній поверхні, впираючись спиною в щось тверде. – Де це ми?

– На одній з двух палацових веж, – серйозно відгукнувся чоловік, сівши навпочіпки поряд зі мною. – Що сталося?

– Зреагував один з моїх брамарів, – відповіла, – тож я вирішила поглянути, що відбувається. Загалом, Соррадо познайомився з регентом Власом Сейсхват і той, гадаю, тепер не наважиться підіймати руку на короля. А ти чому не матеріалізовувався?

– Відчув різкий відтік життєвої енергії, тому вирішив не додавати проблем своєю присутністю. Як почуваєшся? Впевнена, що витримаєш прихід більшої кількості брамарів в наш вимір?

– Звісно, Соррадо взяв не так вже й багато, просто було трохи неочікувано, – я кивнула, піднімаючись на ноги. – Святі пироги, Ладе, ти нас на самий дах заніс?!

Збентежено озираючись навкруги, я тільки тепер помітила, що під ногами був не звичайний камінь, а темно-коричнева черепиця даху. Ми дійсно були на самій вершині однієї з бокових веж.

– Це місце було першим, про яке я подумав, – демон знизав плечима, щиро не розуміючи, що не так. – Тут нас точно ніхто не помітить, та й до Томи так ближче.

– Тебе навіть не хвилювало те, з яким нахилом побудували цей дах? – підозріло запитала. Звісно, моя фізична підготовка дозволяла втримувати рівновагу в нинішніх умовах навіть на підборах, але все ж це було несподівано.

– Звісно ж ні. Ти не впадеш звідси, навіть якщо захочеш – моя матеріальна форма дозволить впіймати тебе з будь-якої висоти.

– Я не боюся впасти, – заперечила, коротко поглянувши вниз – до землі було метрів двадцять, від чого трохи запаморочилося в голові і я одразу відсахнулася від краю. – Гаразд, це трохи… неспокійно. Просто давай вже підемо звідси.

– Як скажеш, – Лад усміхнувся, а наблизившись до мене – уточнив: – летимо до Севастіяна?

– Так.

Обійнявши мене за талію правою рукою, демон вітру одним помахом розсіяв ліву кінцівку та зістрибнув вниз. Рефлекторно схопившись руками за його плечі, я з цікавістю розглядала столицю з висоти майже пташиного польоту, а разом з нею і всю територію королівського палацу.

Знизу нас не могли помітити завдяки Ладу та моїм рунам, але ми могли бачити все: маленьких людей в красивому одязі на широких вулицях; породистих коней, запряжених дорогими каретами; різнокольорові дахи простих будинків та величних маєтків, що перемежовувалися між собою та хвойними деревами.

– Як гарно, – вражено видихнула, помітивши в далечині бурхливу Селену, що протікала попід північну скелю, ще приховану вранішнім туманом.