Розділ 18.

Щоб дістатися дому, довелося прямувати вздовж Селени, аби не йти людними вулицями – так спокійніше. Хтозна, що задумав мортівець і чи були його дії лише дурнуватою витівкою, аби спровокувати мене. Коли що – дати відпір краще на вільній території, за містом, де ніхто не постраждає.

В келих точно додали не отруту, але невідома суміш дивно впливала на організм. Практично так само, як ті трави, що запалювали на вулицях Омор перед фестивалем, але тепер дар шамана не виходив з-під контролю.

Ще й цей дух вітру десь подівся. Який з нього демон, коли через дурниці ображається?!

– Ладе, бісова ти нечисть, де тебе носить?! – злісно вигукнула, зупинившись біля річки. Та відповіла мені шумом води, що набігала на берег, а вітер обурливо загудів.

– Нечисть?! – ошелешено перепитав чоловік, раптово з'являючись за моєю спиною. – Та ти взагалі знахабніла.

Різко обернувшись, я з усієї сили схопила шатена за горло та штовхнула назад, зваливши того з ніг. Від несподіванки він впав на спину та очманіло витріщився на мене сірими очима, які здавалися срібними через світло старого місяця.

– Заради яких проклятих бісів ти поводишся як ображене дівчисько? – розлючено запитала, нависнувши над ним. Досі стискала його шию, але вже обома руками, бажаючи таки придушити чоловіка. – Хіба не можна просто обговорити все, що не подобається?!

– Скарлет, ти мене так не вб'єш, – прохрипів Лад, але звільнитися не намагався. – Я вже мертвий, твої спроби марні. І не ображався я, то до тебе приставили зайві вуха, ось і довелося зайнятися ними... Відпусти, божевільна, говорити не можу!

– Але ж повідомити про те можна було! – ледь не прогарчала, тільки посиливши хватку. – Безтілесий бовдур...

– Гей, це вже занадто! – обурився чоловік. Його волосся розміталося по снігу, різко контрастуючи, а от шкіра була майже такою ж світлою. – Болючі теми краще не чіпати!

– В тебе цих тем тільки додасться, якщо знову творитимеш дурниці, – жорстоко пообіцяла у відповідь.

Тіло ставало все важчим, а от злитися на демона більше не хотілося. Вкотре відмітила, наскільки гарне обличчя в цього ідіота. Ні, це не була миловидна, "жіноча" краса. Трохи різкі риси та загострені зуби видавали в ньому небезпечного хижака, більше потойбічного, аніж реального.

Лад збирався обуритися на мої слова та різко передумав, здивовано клацнувши зубами. Похмуро підвівся на ліктях, уважно вдивляючись в моє обличчя і, здається, навіть принюхався. За мить його брови злетіли вгору:

– Ти щось вживала? Якийсь наркотик?

– Лише вино, – відгукнулася, нарешті послабивши хватку. – Тобі яке до цього діло?

– Вино... – задумливо повторив шатен, після чого потягнувся долонею до мого обличчя. Прибрав волосся збоку, що затіняло місячне світло, і уважно поглянув в очі. – Вино гарний розчинник. І що значить, яке мені діло? Мою наречену вкотре труять наркотиками, знаєш.

– Замовкни, – роздратовано попросила, – я не твоя наречена.

– Допоки знаки Сомо на наших руках – ми заручені, – заперечив демон. – Скажи-но, моя теє, виникають якісь дивні бажання?

Відповідати не хотілося, тож опустила погляд нижче, на його шию, помітивши темні сліди від моїх рук. Лагідно провела долонею по синцям, шкодуючи про власну нестримність. Так, раптове зникнення Лада злило, навіть хвилювало, але воно не виправдовувало мої дії.

Ковзнула поглядом вище, до підборіддя, гарних уст і далі, до хитрих очей, що здивовано розглядали мене у відповідь. З'явилося дивне бажання поцілувати дратуючого демона, яке здавалось неприроднім лише декілька ударів серця.

– Ти пошкодуєш про власну поведінку, щойно дія наркотика припиниться, – усміхнувся сіроокий, звідкись розуміючи мої думки.

Я чудово чула його слова, але не могла усвідомити все сказане. Ніби озвучене речення таким і залишилось, не доносячи потрібний сенс до свідомості.

– Поцілуєш мене? – коротке чи то запитання, чи то уточнення, в якому тепер не було насмішки. Лад усміхався, не роблячи крок назустріч, але й не відступаючи. Ніби вперто чекав моїх подальших дій.

Так само усміхнувшись, я лагідно торкнулася холодних губ власними. Встигла помітити, як різко розширилися зіниці демона, перш ніж отримала його відповідь.

Шатен пригорнув до себе, обіймаючи за талію, а за мить нас оточив вітер, ховаючи від світу густим снігом. Впевнені дотики, легенькі укуси та уривчасте дихання чоловіка просто зводили з розуму.

Він поглибив поцілунок, ласкаво проводячи пальцями вздовж хребта по тонкій сукні, чим пустив цілий табун мурах по тілу. Навіть не помітила, коли його руки розстібнули плащ, та й неважливо це. Лад не дозволяв собі зайти далі, доводячи, що я можу довіритись.

Важко вдихаючи морозне повітря – знову поглянула на чоловіка та чомусь зовсім не здивувалась, помітивши зміни в його зовнішності. Очі без зіниць, ніби повністю залиті сріблом і, здається, кінчики вух трохи загострились. Так ось якою була зовнішня відмінність у древнього стихії вітру...

– Злякалась? – тихо запитав демон, помітивши мій погляд.

– Звісно ж ні, – відповіла, досі намагаючись віддихатися. – Виглядає гарно, хоча й незвично. Чому ти приховуєш.?..

– Просто звичка. Хочу залишитись людиною в пам'ять про минуле життя. Але вигляд демона досі проривається через сильні емоції. Ходімо краще, тебе ще шукають чиїсь найманці. Попередніх я прибрав, а цими займусь трохи згодом.

– Тільки не вбивай, – попросила, щойно Лад піднявся на ноги. Шатен подав руку, допомагаючи встати, і задумливо поглянув на мої губи.

Нас досі огортав вітер та на мить стихія стала щільнішою. Очі демона чаруюче-моторошно засяяли, коли потоки, що кружляли сніг навколо, різко стихли.

Коли природня сила розступилась – ми вже стояли в вітальні мого дому, де я забула зачинити вікно. Що ж, польоти з цим демоном куди приємніші, ніж міжпросторова магія генералів.

– Як скажеш, – єхидно усміхнувся чоловік, відповідаючи на моє прохання. – Залишайся поки тут, а мені... треба охолонути.