Розділ 5.

Ввечері, коли частина роботи по створенню одного давнього амулета була зроблена, я вирішила вийти в місто. Хотілося прогулятися та трохи провітрити думки. Зараз я не уявляла, чого очікувати від Омор. Столиця Іннез, здавалося, жила майбутнім фестивалем на честь богині Собон та була байдужою до власних жителів. Легковажна та яскрава – такою вона була. Її не цікавили проблеми за межами скель, що оточували місто. І, схоже, місцевим так само було байдуже.

Точно. Ось яка Темрява цієї країни. Вона байдужа. Містяни з байдужістю ставилися один до одного, але, не дивлячись на це, радісно приєднувалися до святкування та несли їжу й одяг тим, хто їх потребував. Цікаво, ця байдужість була лише зовнішньою?

Напевно, саме тому Іннез так радо прийняла мене. Я почувалася комфортно в Омор саме тому, що була такою ж. Байдужою до зовнішнього світу. Мене не цікавить те, що в ньому відбувається, допоки не побачу все на власні очі.

Можливо, проблеми на кордоні Морту й Іннез почалися ще до того, як я замкнула себе у власній свідомості. Я просто не зважала на них. Тому що мене це не стосувалося.

Зло стиснувши зуби, я з шумом видихнула. Що вже злитися, коли минуло стільки часу. Це не змінить теперішнього.

Сунувши руки в кишені плащу, я неспішно йшла вулицями освітленного міста, більше не зважаючи на людей. Наскільки ж я заглибилася у власні думки, що світ навколо припинив бути моєю реальністю? Чи не тому я не змогла відділити сон від реального світу? Я... просто не знала, яка між ними різниця?

Той світ, що був вигаданий моїм мозком та даром шаману, здавався більш реальним. Я досі пам'ятала Лесту Санту Рей, яку створила замість самої себе. Те, як вчилася сприймати світ з нуля, ледь не стерши власну особистість. На біса було заходити так далеко? Хіба саме лише відчуття провини здатне довести до такого?

Після дивних видінь, в яких фігурувала постать шамана Дам'яна та його товаришів, я знала, що мій дар знаходить інформацію. Точніше, він надавав мені величезний доступ до пам'яті інших шаманів, пов'язанних Сузір'ям*, і, як виявилося, не тільки їх. Під час власного сну я бачила все очима і Ноеля, і Артура. Вони ж до шаманів відношення не мали. Тоді ж чому я це бачила? Яким чином мій дар обирає, чию пам'ять показати?

Втомлено зітхнула, закинувши голову назад. Через сяйво магічних ліхтарів та паперових, зірок тут майже не видно. Лише багряний місяць кривавою печаткою височів над горизонтом. Згодом нічне світило зійде вище і не виглядатиме настільки зловісним. Та зараз здавалося, що сама Темрява насміхається наді мною. Таке яскраве місто, прикрашене різноманітними вогнями, здавалося, було пронизане нею наскрізь. То що я намагаюся знайти тут? Світло?

Чи варто шукати світло в темряві?

Тихий передзвін привернув мою увагу, змусивши повернути голову вліво. За декілька метрів від мене знаходився книжковий магазин. Біля його дверей на гачку висів музичний інструмент – здається, він називався музикою вітру, – який і відволік мене від власних думок. До закриття ще залишався час, то чому б не навідатися? Раптом знайду щось цікаве?

Думки ще не встигли до кінця сформуватися в моїй голові, коли я відчинила двері. Щойно ступила в книжкову обитель, як миттю відчула запах пожовклих сторінок та зовсім нових аркушів. Що ж, тут точно має бути щось цікаве.

– Вітаю, господарю, – промовила, помітивши старенького чоловіка з круглими окулярами на носі. Худорлявий та згорблений, він поглянув на мене вицвівшими очима та дружелюбно усміхнувся.

– Вам щось підказати, леді?

– Ні, нічого. Можна я подивлюсь ваші книги? Куплю, як знайду щось цікаве.

– Звісно, леді, – він кивнув і повернувся до читання газети, від якої відволікся при моїй появі.

Пройшовши між стелажами, заваленними книгами та сувоями, я вдивлялася в шкіряні палітурки, звертаючи увагу на назви. Здебільшого, тут були вирізки з газет, пригодницькі романи чи якісь точні науки. Нічого з цього мене не цікавило, тому я йшла далі. І, якоїсь миті, потрапила в відділ історії. Що ж, гадаю, це саме те, що потрібно.

І мої очікування цілком виправдалися. Я знайшла чималий том з історії першої раси, а ще – один дивний сувій. Хтось підписав його рунічною мовою, тож довелося витратити трохи часу, щоб прочитати. Виявилося, це була збірка розповідей якогось шамана – Дана Альтер'єрі.

Спохмурнівши, я згадала, де чула це ім'я. Товариша Дам'яна, чия пам'ять мені відкрилась, теж звали Даном. Але його призвіща я не знала. Роки написання цілком співпадали з роками його життя, тож хтозна. Можливо, я знайшла скарб. В будь-якому разі, ця збірка ще може знадобитися.

Озирнувшись, зрозуміла, що зараз я навряд чи знайду тут ще щось цікаве. Щойно підійшла до старця – продемонструвала тому свої знахідки, на що чоловік байдуже кивнув і назвав ціну. Розплатившись, вирішила відправитися до дому. Блукати містом більше не хотілося. Та й без того я зайшла далеко. Час повертатися.

Фестиваль розпочнеться вже зовсім скоро і містяни радо прославляли богиню Собон, роздаючи теплий одяг та їжу жебракам. Чомусь зараз, під сяйвом багряного місяця, всі ці дії нагадували ритуал. Древній, схожий на шаманічний, але з поклонінням богині розрухи. А, в якийсь момент, сприйняття реальності почало змінюватися.

Торговці, що працювали сьогодні до опівночі, запалювали якісь трави в глиняних чашах. Їх виставляли біля входу, вішали на гаки біля дверей чи ставили на підвіконня. Трави повільно тліли, випускаючи в морозне повітря дим. Він не був отруйним, але діяв гірше за алкоголь. Ніби вганяв в транс, роблячи тіло надзвичайно легким, а голову неймовірно важкою. Хотілося спати.

– Гей, Скарлет, ти в порядку? – чоловічий голос здавався знайомим, але пригадати, хто б це міг бути, зараз було складно. – Ти ж шаман, дія трав навпаки мала б посилити твій дар.

Зумівши зосередити погляд на власнику знайомого голоса, я побачила уважні очі Сато. Берсерк не виглядав занепокоєним, продовжуючи тримати мене за плечі, скоріше, зацікавленим.