Розділ 4.

Після візиту Северина минуло цілих два дні. За цей час ніхто мене не турбував, дозволивши спокійно зайнятися облаштуванням нового дому. Цього разу я не хотіла наймати хатню робітницю. Тут я впораюсь самостійно.

Чомусь почати хотілося з зовнішніх стін, розписати ті рунами власноруч, сплітаючи необхідні аркани. Я приділила чимало уваги символам захисту, акцентувавши їхню дію саме на вияві злих намірів. Ця дія допомогла приховати від чужих очей основний аркан. Він був ядром захисних сплетінь та формував собою покарання для тих, хто хотів зашкодити мені чи дому. Нічого вбивчого не вплітала, тож зловмисникам лише паралізує магічні потоки на якийсь термін. А фізично впоратися зі мною не так вже й легко.

Коли зі структурою арканів було завершено – я прийнялась за внутрішнє облаштування нової домівки. Так, я хотіла втілити свою мрію стати лікарем. Саме тому почала підготовку з закупівлі потрібних амулетів, мінералів та трав. Дещо знаходила самостійно в горах, що оточували столицю, або в невеликому лісі біля їхнього підніжжя, а щось мені приносив вітер. Так, тренування з голосом стихії я так само не покидала, розмовляючи з вітром кожну вільну хвилину. Це значно покращило нашу взаємодію. Воду ж я практично не чула з тих подій на кордоні.

Коли магічний вогонь пройшов через моє тіло, намагаючись знищити Чарлі, він, якимось чином, заглушив голос протилежної йому стихії. Тоді я змогла зупинити вогонь, обірвавши з ним дивний зв'язок. Вбивцею я ставати не збиралась, навіть через помсту. Батьків це все одно не поверне.

Чарлі все ж вижив, хоча й отримав чимало опіків. Я знала лише те, що його повернули до Хорту і там передали місцевим цілителям. Що буде з ним далі – я знати вже не хотіла. Куди більше мене цікавило те, звідки взявся вогонь. Северин теж нічого не сказав з цього приводу, хоча я розуміла, що якісь здогадки в нього були. Та ділитися ними генерал не поспішав.

В цілому, магічна стихія не нашкодила б мені, якби я не намагалася завадити їй вбити Чарлі.

Повертаючись думками в реальність, я вирішила трохи відкласти облаштування дому та перекусити. Витрачати час на приготування їжі не хотіла, тому вирішила вкотре зайти до пекарні. За ці декілька днів я встигла потоваришувати з її господарем – містером Войро. Люб'язний чоловік поважав мене, як постійного клієнта, тож впізнав з порогу, варто було зайти до невеличкої пекарні.

– Леді Хегелін, з усіх моїх гостей, тільки ви входите безшумно, – говорив він, – навіть дзвіночки на дверях не тривожите.

На це я завжди ніяково відповідала, що звикла до тиші. Сповіщати кожного про власні тренування я не збиралася. Так, тіло виснажив довгий сон, але я вже поверталася в форму, приділяючи цьому чимало часу.

От і сьогоднішній день нічим не відрізнявся від попередніх. Але, так було лише до обіду. Як раз до приходу старшого генерала, зустріч з яким змусила розгубитися. Що саме потрібно цьому чоловіку від військового лікаря? До того ж, я належала елітному загону іншого генерала, якого він, судячи з усього, про свої плани не сповіщав.

Зітхнувши, я підняла комір плащу, ховаючи обличчя від морозного вітру. Северина сьогодні в столиці не було, тож невідомий генерал обрав гарний момент для нашої зустрічі. Певне, це на краще. Можливо, вдасться все вирішити мирно. Тим паче, чоловік цікавився мною саме як лікарем, а не древньою. Що ж, ймовірно, цього разу все обійдеться без дивних експериментів, на які натякав Северин. Та й мій неочікуваний гость обіцяв, що мені не зашкодять.

До замку ми дісталися верхи. Що мене здивувало, так це те, що містяни генерала не помічали. Або ж, просто не звертали на нього уваги більше, ніж на випадкового вершника. Хоча, так і справді спокійніше. Молодших генералів в Іннез хоч і побоювались, але любили та поважали. Про старших же намагалися навіть не згадувати. Вони були кимось накшталт живої легенди – поряд, але, водночас, недосяжні. І всіх влаштовувало те, що старші займаються тільки зовнішньою політикою.

Зупивнивши коней біля головних дверей, ми одночасно спустилися на землю. Тварин відразу забрали непомітні конюхи, а чоловік, тим часом, кивнув мені на сходи, що вели до палацу.

– Ходімо.

Кивнувши, я пішла слідом, непомітно озираючись навкруги. Що ж, я вважала, це місце буде куди більш неприємним, але ні. Навіть бар'єр на стінах ледь відчувався. Місцеві слуги та навіть придворні пересувалися замком непомітно, але неодмінно схилялися в глибоких поклонах перед старшим генералом.

І хоч мені не доводилося бувати в палацах раніше, але цей дуже відрізнявся від тієї картини, яку я собі уявляла. Кам'яні стіни прикрашені лише магічними лампами чи рунічним розписом; підлога зроблена з чорного мармуру, а вікна ледь помітно сяяли від влитої магічної сили. Ніякої помпезності – все було виконано якісно, з розрахунком на стійкість та захист.

– Перш ніж ти увійдеш сюди, я маю отримати клятву мовчання, – промовив чоловік, зупинившись перед дверними ставнями. Схоже, ми вже прийшли. – Ніхто з живих чи мертвих не має дізнатися від тебе того, що ти дізнаєшся, щойно зробиш крок за ці двері.

– А мені обов'язково туди йти? – несміливо запитала, розуміючи, що відступити мені не дадуть.

– Повір, ніхто тобі не зашкодить, – риси обличчя генерала трохи пом'якшали. – Навпаки, потрібна допомога, тому я й привів тебе сюди. До речі, моє ім'я Артен Хорой. Я другий зі старших генералів.

– Приємно з вами познайомитись. Гаразд, я клянусь, генерале Хорой, – зітхнула. – Яка допомога від мене потрібна?

Почувши мої слова, чоловік кивнув, після чого коротко постукав та, отримавши тиху відповідь, штовхнув ставні. Він схилив голову і мовчки відступив, пропускаючи мене вперед.

Розуміючи, що починаю нервувати, я рішуче зробила крок всередину, опинившись в чужій спальні.

– І все ж, Ваша Величність, я не впевнений, що це гарна ідея, – пролунало в кімнаті, щойно двері за моєю спиною зачинились.

– Ертельде, покинь, ти ж сам сказав, що вона здатна з цим впоратись, – легко відгукнувся йому дитячий голос.