Розділ 2.

– Губернатор не сповна розуму, якщо вважає, що я на таке погоджусь, – похмуро промовив я, схрещуючи на грудях руки.

Напівпорожня таверна, що стояла десь на окраїні губернії Даромири, пропахла табаком та чимось горілим з кухні. Крім господаря, старого Деша, тут були тільки ми з секретарем губернатора. Звісно, в таку негоду сюди припхається лише навіжений. От як ми.

За вікном невблаганно вила хурделиця, стукаючи в замкнуті двері, а над головою тріскотів старий факел, відкидаючи на стіни рухливі тіні. Я ж не відводив важкого погляду від старця. Звісно, маги старіли повільніше звичайних людей, але в свої 153 роки він вже виглядав не дуже витривалим. Навряд чи дорога до мене далася йому легко.

– Це єдиний вибір, Дам'яне, – зітхнув чолов'яга, втомлено потираючи скроні. – З духами Забутого світу без шаманів ми не впораємося.

– Звісно не впораєтеся, – призирливо промовив у відповідь, зробивши ковток ялинового чаю. Ще гарячий, він приємно обпік горло, зігріваючи зсередини. – Та ви забуваєте, що духи Забутого світу це не людські душі, а справжні примари. В них немає нічого від людей і наша кров їм далека. Бар'єри не витримають тиску навіть брамарів, що вже казати про інших.

– Саме тому губернатор Модест дозволяє не знищувати примар, а взяти тих під контроль, – заявив Мирон, впершись долонями в стільницю. Він не відводив погляду, намагаючись відстояти те, у що вірив.

– Взяти під контроль? Та ви обидва зійшли з розуму! Це те ж саме, що намагатися їх знищити – результат один, нас чекатиме смерть, але в рази страшніша. Це примари Забутого світу, Мироне, це не ревенанти чи навіть кіри!

Зі стуком відставивши на стіл дерев'яну кружку, втомлено підвівся на ноги. Я розумів серйозність ситуації, на північному кордоні Іннез надто часто почали стикатися з примарами звичайні воїни, яких чекала неминуча смерть. Але відправити туди цілий клан шаманів з безглуздою надією на те, що нам вдасться підкорити бодай когось з духів – від початку дурна затія.

– Дам'яне, я розумію твої сумніви, – втомлено промовив секретар. – Але має ж бути якийсь спосіб їх спинити. Шамани справді наша єдина надія. На мертву магію примари навіть не звертають уваги, це не те, що ми можемо використати в бою з ними. Ви ж здатні підкорити їх. Некромаги підсилюватимуть вас, якщо згодитесь допомогти.

– Ти уявляєш, скількох людей я втрачу, коли піду на це? – з шумом видихнув я, не відводячи погляду від тремтячого скла у вікні. – Є ймовірність, що загине переважна більшість всіх дорослих шаманів. Ви ж навіть не зможете їх захистити під час ритуалу.

– Губернатор погодився передати вам всі наявні артефакти "Драконячого ока", які зможуть приховати присутність шаманів принаймні на 10-15 хвилин. Вам вистачить цього часу?

– "Драконяче око"? – в почуте не вірилось, але у відповідь Мирон впевнено кивнув та опустив на стіл шкіряний мішечок середнього розміру. Там мало б бути близько трьох десятків одиниць. – Губернатор згоден передати таку кількість артефактів клану шаманів?

– Заради спільної справи. Примари справді стали проблемою. То ти згоден?

– З таким підсиленням у нас, все ж таки, з'являються шанси, – неохоче промовив. – Але допомога некромагів теж потрібна. Я зв'яжуся з кланом, виступаємо завтра на світанку. До того часу, як ми дістанемося північних кордонів – некромаги мають бути поряд, але щоб не мішалися під ногами.

– Я все передам, – зібрано кивнув чоловік, в чийому погляді читалося полегшення. – Дякую, Дам'яне.

– Не мені дякуй, а шаманам, які погодяться на це. Змушувати йти на смерть своїх людей я не стану. Як вздумаєте обдурити – примар вже ніхто не втримає.

– За спільне діло не зрадять. Все ж, я вдячний, що ти вислухав мене. Чекатиму завтра на світанку, я відправлюсь слідом за вами.

– Вчиняй як знаєш, – відмахнувся від нього. – Зустрінемося біля Косої гори, туди й принесеш артефакти. Я поки підготую людей та зберу все необхідне.

Щойно таверна залишилася за спиною, як завірюха кинулась назустріч, змушуючи щільніше кутатись в теплий плащ. Стоголосе виття вітру змусило на секунду заплющити очі, щоб втримати свідомість. Стихія любила носити з собою чужі голоси.

– Я не ризикуватиму дарма, – твердо промовив до хурделиці, намагаючись заспокоїти стихію. – В нас справді є шанс підкорити бодай брамарів, а з їх допомогою ущільнити простір між вимірами. Прикордонні воїни не зможуть втримати примар, якщо ті забажають прорватися. Треба зрозуміти лише, чим спровоковані їхні напади на магів та звичайних людей. Не впевнений, що це звичайний голод.
 

Після останніх слів невідомого Дам'яна моя свідомість почала повертатися. На ці довгі миті, поки тривала розмова шамана з секретарем губернатора, я справді відчула себе магом, що жив декілька столітть тому. І так, я була впевнена, що бачила минуле, тому що про примар Забутого світу читала ще на історії символізму. Десь в той час і був заснований новий напрям шаманізму, коли старшому шаману Дам'яну з клану Яків вдалося посилити простір між вимірами. Він використовував руни, поєднуючи ті в аркани, чого до нього не робив ніхто.

Але про те, що в той шас більше семидесяти шаманів загинули, намагаючись підкорити примар, я не знала. Нам розповідали, що все вдалося саме завдяки символам, новому поєднанню рун, але ні слова не було сказано про підкорення духів.

І, тим більше, я не очікувала побувати в свідомості видатного шамана, загинувшого на північному кордоні разом з іншими.

– Що ти бачила? – ледь помітно стривожений голос Северина змусив розплющити очі та сфокусувати погляд на ньому. – Ти зрозуміла, який напрямок твого дару?

– Не впевнена, – похмуро відповіла, протерши очі. Я намагалась зібрати думки до купи, та зрозуміти, чому побачила саме це. Чому мій дар дав таку дивну відповідь?

Що я маю зрозуміти, потрапивши в пам'ять шамана минулого? Мій дар схожий з його? Спілкування зі стихією вітру не було для мене таємницею, але, здавалося, відповідь була захована глибше.