Розділ 1.

За декілька днів до того…

Якби можна було зібрати час у пляшку, куди б витратити збережені хвилини? Віддати їх сім’ї в минуле, де мама проводила вечори в оранжереї за створенням нових арканів, а тато займався розробкою нової зброї з міським ковалем? Я б зробила це з великим задоволенням. Знову б несміливо входила у вітальню, заводячи травмовану, після тренування, руку за спину, та запевняла стривожених батьків, що встигла повечеряти з Чарлі.

Піднімалася до власної кімнати, йшла в душ, щоб вже через півгодини зустріти Агнесу в компанії матері, яка втомилася мене чекати. Мама любила Агнесу за її характер та емоційне життя, що завжди кипіло в цій брюнетці. Іноді до нас заходив Томас, який ділився порадами з татом на терасі за міцною цигаркою. Том мав гарний досвід в боях, уміло використовував всі можливості людського тіла, що було дуже корисним у збройній справі, тож з татом вони здружилися.

Я пам’ятаю день, коли мама вперше прийшла на мій бій. Батько не рідко був глядачем – він захоплювався моєю вправністю, але мати – завжди стривожена, – наважилася лише раз. Звісно, тоді перемога була за мною, хоча й далася мені важко. Леді Хегелін вболівала за мене, я бачила, як сяяли її очі після моєї перемоги, та як стурбовано жінка вдивлялася в моє обличчя. Тоді вона погодилася з тим шляхом, який я обрала для себе, але сказала, що більше не прийде. Такі видовища не для неї – все ж, на ринзі діставалося не тільки моїм суперникам.

Глибоко вдихнувши прохолодне, нічне повітря, я розплющила очі. Гори. Королівство Іннез справді було оточено ними. І тут, в домі з товстими, дерев’яними стінами, я почувалася напрочуд спокійно. Зараз вперше прийшло розуміння, що я, нарешті, готова відпустити смерть рідних людей. Пробачити собі за те, що не змогла допомогти. Схоже, тільки тепер справді можу йти далі. Вже без Чарлі, Агнеси та навіть Томаса – сьогодні мене оточували стіни чужого будинку та гори чужої країни. З того дня, як ми з Северином перетнули міст на кордоні країн, й досі не відпускало відчуття, що Іннез мене прийняла. Миттєво огорнула гірською прохолодою та вкрила невидимими крилами, прийнявши під свою опіку.

Роздумуючи над останніми подіями – мимоволі опустила погляд на забинтовані руки. Через магічний вогонь регенерація сповільнилась, тому зараз і кінцівки, і спину вкривали бугристі опіки. Від чистої тканини йшов гіркуватий запах трав, що потроху заповнював кімнату та заспокоював свідомість.

Над містом тихо височів повний місяць, що зачаровував яскравим сяйвом та створював навколо себе багатошаровий, містичний ореол. Нічний володар зрідка виглядав з-за важких хмар, які тягнулися з півночі, обіцяючи скорий сніг. Зовсім недалеко, до самого підніжжя гір, спустилася зграя вовків, натрапивша на здобич. Їхнє задоволене виття за межами міста чомусь нагадало про майбутню зустріч зі старшими генералами. Здається, уникнути її не вийде. Я досі сподівалася, що наше знайомство не відбудеться, та Северин запевнив, що це марно.

Будинок, в якому ми знаходилися зараз, належав Северину та використовувався елітним загоном генерала для відпочинку й загальних зборів. Він знаходився на околиці столиці, тож шум з вулиць сюди ледь доносився вітром. Так, тут справді було галасливо, не дивлячись на вечірній час – містяни готувалися до майбутнього фестивалю. Іннезці прикрашали будинки паперовими ліхтариками, співочими дзвіночками та ялиновими гілками, поки менестрелі співали якусь баладу на площі. Навіть сюди, до мого вікна, долітали уривки давньої історії разом з мелодією. Фестиваль мав відбутися на честь богині Собон – снігової берегині, яка вкривала подолом свого білосніжного вбрання всю землю та рослини, ховаючи їх від морозу до самої весни.

Тут, в Іннез, все сприймалося інакше, ніж мені розповідали містяни та вчителі. Люди чужої країни вклонялися богам, яких не розуміли інші. Ту ж Собон вважали богинею розрухи та завершення, тоді як місцеві бачили в її діях турботу про світ. Вони дякували зимовій берегині, проводячи на її честь фестиваль, під час якого безкоштовно роздавали теплий одяг та гарячу їжу тим, кому вона потрібна. І це викликало захоплення.

Заплющивши очі, я сперлась долонями на підвіконня, ще більше зосередившись на звуках. Коли почула далекий, дитячий сміх та радісні скрикування – не стримала усмішки. Малеча радо кидалась сніжками один в одного, не боячись темних хмар, які невпинно повзли на місто. Ці люди повністю довіряли природі, щиро вважаючи, що якщо щось відбувається – це правильно. Таке відношення до світу від іннезців викликало подив і ніяк не сходилося зі старшими генералами. Як, при таких управлінцях, люди могли так яскраво насолоджуватися життям? Поки що це було важко зрозуміти. Але, якщо Буйтур казав, що генерали займаються, здебільшого зовнішньою, економічною та військовою політикою, а все інше під владою короля – можливо, в цьому й була причина? Якби жителів тиранізували – навряд чи вони були б такими щасливими.

– Подобається? – пролунав за спиною голос Северина.

Я не смикнулася тільки завдяки тому, що відчула присутність чоловіка за декілька митей до того, як він заговорив. Та мені не подобалось, що він таки зміг зайти в кімнату непоміченим. Можливо, тіло ще остаточно не відновилося після довгого сну, та з цим потрібно щось робити. Так, конкретно цей генерал зараз не був загрозою для мене, але були інші, яким не дуже подобалось моє існування. І пропустити їхню появу так само я б не хотіла.

– Так, – відгукнулася, знову поглянувши на освітлені паперовими ліхтариками вулиці. – Це місто живе та сповнене радісних емоцій. Я такого не очікувала.

– Розумію, – з доброю усмішкою, що чулася в його голосі, промовив Буйтур. – Я пам’ятаю, що розповідають хортівці про нашу країну. Не жалкуєш, що перетнула міст?

 – Не знаю, – зітхнула, опускаючи плечі. – Я приймаю те, що твоє королівство тепер мій новий дім, але… напевно, я трохи сумую за Хортом. Моє місто змінилося за ті два роки, які я провела в своєму сні.

– Не хвилюйся, – він зупинився поряд, порівнявшись зі мною, і так само поглянув на місто. – Ти звикнеш до Іннез. А я не дозволю іншим тобі нашкодити. І те, що сталося на кордоні, теж не повториться.