Пролог.

Невеликий, але затишний будинок на околиці столиці Іннез, здавалося, вже наскрізь пропах корицею та гарячою кавою. Двоповерховий, з двома кімнатами, ванною, великою гостьовою та майстернею, що, разом із кухнею, займала весь перший поверх. Цей дім справді став мені домом, куди завжди хотілося повертатися після тренувань чи зборів. Так, як би я не хотіла займатися лише лікарською справою, але виключити мене зі своєї еліти Северин поки відмовлявся. Він пояснював це тим, що зараз для мене його опіка буде безпечнішою, ніж вільне життя в новому місті.

В будь-якому разі, я була не проти. Мене цілком влаштовувало те, що, не дивлячись на обмеження й деякі заборони, я цілком могла займатися улюбленою справою. За ці декілька днів, що ми тут, я навіть встигла потоваришувати з пекарем – це був добрий, повнотілий чоловік років п’ятдесяти. Часто заходила в пекарню навпроти, де брала найсмачнішу випічку, не бажаючи витрачати час на приготування їжі.

Здавалося, саме зараз я почала жити своє найкраще життя. Ніби раніше всі роки мого існування були чорно-білими – практично не пам’ятаю тих днів, коли життя ще було сповнене яскравих фарб. А тепер… я жила.

Нарешті покинула свою в’язницю з вічним наглядачем і вперше отримувала задоволення від смачної їжі та чистих, прикрашених паперовими ліхтариками, вулиць. З захопленням створювала лікувальні аркани та навіть артефакти, але жодного дня не забувала про улюблену стихію. Вітер любив розмови й нерідко доносив до мого будинку уривки чужих бесід, коли хотів щось пояснити. З ним починала краще розуміти і стихії, і саму себе.

Мені подобалася тутешня атмосфера. Місто жило і зовсім не так, як розповідали в страшилках дітям Хорту. Зараз я розуміла, що всі ті плітки про Іннез дарували спокійне життя місцевим жителям. Так ніхто не наважувався йти на ці території війною та не мав особливої цікавості в їхній окупації. Але не Морт. Чому раптом король вирішив оголити мечі на гірських сусідів я досі не розуміла. Ні, ці землі справді були родючими, завдяки винахідливості місцевих, але монарх з міністрами мав розуміти, що слава про генералів цієї країни не взялась нізвідки. Невже він впевнений у власній перемозі? І це з урахуванням того, що Морт забороняє магію смерті як таку, тоді як більшість генералів володіє саме нею.

Схоже, в цій війні були зацікавленні верхівки обох королівств, якщо навіть іннезці вирішили відступити після окупації Хорту. Останні події викликали гнітюче передчуття – наближається щось жахливе, що темною хмарою накриє обидві країни. Від незрозумілої тривоги починало нудити, тому зараз я старалася відволіктися. Будь як буде, а проблеми краще вирішувати поступово.

Сплівши кістяк нового аркану – закріпила його на накопичувачах, щоб енергія не розсіялась, та вирішила трохи перекусити. Вже на кухні заварила ялиновий чай і дістала широку тацю з солодкою випічкою та сухофруктами. Пекар Войро обіцяв приготувати моє улюблене, шоколадне печиво до нашої наступної зустрічі, натомість пригостивши ягідними льодяниками.

Та варто було лише з’їсти шматок грушевого пирога, як відчуття чужої присутності пустило холодок спиною. Настільки сильна аура зустрічалась мені ледь не вперше. Невідомий тільки підійшов до вхідних дверей мого будинку, а я вже відчувала його власними кістками. Проте, показувати, як на мене вплинула ця демонстрація сили, не хотіла. Зробила новий ковток запашного чаю, вдихаючи теплий запах хвойних гілочок, що заповнив увесь простір кімнати, та повільно видихнула.

Невідомий коротко постукав в дубові, вхідні двері, але не встигла я зробити й трьох кроків, як ті відчинились. Масивна, висока фігура зайшла всередину, одразу знайшовши мене очима. Швидко оцінивши мій зовнішній вигляд, чоловік вирішив заговорити першим.

– Скарлет Саманта Хегелін? – низький, трохи громоподібний голос миттєво прошив до кісток, змушуючи кивнути. – Нам потрібно поговорити. Дозволиш зайти?

Я мовчки відступила в бік, жестом запрошуючи пройти на кухню та зайняти велике, плетене крісло біля овального, обіднього столу. Складно було зрозуміти, що саме привело генерала до мене. Невже опіка Северина привернула увагу? Але ж це не причина особисто навідуватись до мого дому. Схоже, щось справді термінове.

– Пригощайтеся, – кивнула на тацю з солодощами та дістала ще одну кружку для чаю. Я не мала уявлення, як поводитися з цим чоловіком зараз, адже ворожості не відчувала – тільки цікавість.

– З задоволенням, – мовив велетень, взявши собі великий круасан з зимовими ягодами та підсунувши ближче велику чашку з чаєм. – Скарлет, можна я звертатимусь до тебе по імені? – отримавши мій кивок, чоловік продовжив: – дякую. Розумію, тобі було б спокійніше розмовляти в присутності Северина, але цей хлопчисько не дав би нам бодай щось обговорити.

Сам генерал, чийого імені я не знала, був кремезним чоловіком років сорока п’яти на вигляд, сивий та бородатий з добрими, сірими очима. Не дивлячись на жахаючу ауру, зараз я почувалася значно спокійніше. Та в голові все ж не вкладалася та картина, що стояла зараз перед очима: моя невелика кухня та старший генерал Іннез, що з апетитом пригощався солодощами та ялиновим чаєм.

– Про що саме ви хочете поговорити? – запитала, насилу зробивши ще ковток чаю.

– Тобі доведеться відправитися в королівський палац зі мною, – з сумом мовив чоловік, підхопивши булочку з шоколадом. – Не хвилюйся, я відповідатиму за твою безпеку, але декому потрібна твоя допомога. Наскільки мені відомо, ти військовий цілитель з даром шаману, вірно?

– Вірно, – мимоволі міцніше стисла в руках ще теплу кружку. Відправитися до палацу, від якого мене намагався вберегти Северин? Не найрозумніше рішення, але які гарантії, що мене не потягнуть силою в разі відмови? Жодних. Цей «дехто» точно є важливою людиною, якщо через нього до мене завітав ніхто інший, як старший генерал.

Що ж, схоже, на цьому мої спокійні дні і завершаться. Але тим цікавіше – мені справді набридло жити в очікуванні біди та постійному напруженні. Чим швидше все проясниться, тим легше йти далі. Як то кажуть: найважчий крок – перший.