Пролог.

Невеликий, але дуже затишний будинок на околиці столиці Іннез, здавалося, вже наскрізь пропах шоколадом та гарячою кавою з молоком. Двоповерховий, з двома кімнатами, ванною, великою гостьовою та майстернею, що, разом із кухнею, займала весь перший поверх. Цей дім справді став мені домом, куди завжди хотілося повертатися після тренувань чи зборів. Так, як би я не хотіла займатися лише лікарською справою, але виключити мене зі своєї еліти Северин поки відмовлявся. Він пояснював це тим, що зараз для мене його опіка буде безпечнішою, ніж вільне життя в новому місті.

В будь-якому разі, я була не проти. Мене цілком влаштовувало те, що, не дивлячись на обмеження й деякі заборони, я могла займатися улюбленою справою. А за ці декілька днів, що ми тут, навіть встигла потоваришувати з пекарем – це був добрий, повнотілий чоловік років п’ятдесяти. Часто заходила в пекарню навпроти, де брала найсмачнішу випічку, не бажаючи витрачати час на приготування їжі.

Здавалося, саме зараз почала жити своє найкраще життя. Ніби раніше всі роки мого існування були чорно-білими – практично не пам’ятаю тих днів, коли життя ще було сповнене яскравих фарб. А тепер… я почала жити.

Нарешті покинула свою в'язницю вічного контролю та вперше отримувала задоволення від смачної їжі, від чистих, прикрашених паперовими ліхтариками, вулиць. Я насолоджувалася створенням лікувальних арканів, артефактів та амулетів, слухаючи вітер ледь не цілодобово. В домі завжди було затишно, не дивлячись на відкрите вікно, за яким гралась стихія, підкидаючи сріблясті сніжинки. Вітер став мені другом, якого розуміла без звичних слів, на рівні почуттів. Він так само швидко вловлював, чого я бажаю та, якщо це була рослина чи мінерал – майже відразу приносив її, відшукавши необхідне в невеликому лісі поряд.

Взагалі, мені подобалася тутешня атмосфера. Місто жило і зовсім не так, як розповідали в страшилках дітям Хорту. Зараз я розуміла, що всі ті плітки про Іннез дарували спокійне життя місцевим жителям. Так ніхто не наважувався йти на ці території війною та не мав особливої цікавості в їхній окупації. Але не Морт. Чому раптом король вирішив оголити мечі на гірських сусідів я досі не розуміла. Ні, ці землі справді були родючими, завдяки винахідливості місцевих, але монарх з міністрами мав розуміти, що слава про генералів цієї країни не взялась нізвідки. Невже він впевнений у власній перемозі? І це з урахуванням того, що Морт забороняє магію смерті як таку, тоді як більшість генералів володіє саме нею.

Але лізти в політику не хотілося. Зараз було бажання тільки жити та займатися улюбленою справою. Северин обіцяв, що я матиму таку можливість, коли до мене звикнуть. Еліта чи генерали – не знала, кого саме він мав на увазі. Але зараз намагалася не надумувати зайвого. Будь як буде, а проблеми краще вирішувати поступово.

Сплівши кістяк нового аркану – закріпила його на накопичувачах, щоб енергія не розсіялась, та вирішила трохи перекусити. На кухні заварила чай та дістала широку тацю з солодкою випічкою. Пекар Войро обіцяв приготувати моє улюблене, шоколадне печиво до нашої наступної зустрічі, тож зараз я цілком щаслива.

Та варто було лише з’їсти одну булочку з шоколадом, як відчуття чужої присутності пустило холодок спиною. Настільки сильну та гнітючу ауру зустрічала ледь не вперше. Невідомий лише підійшов до вхідних дверей будинку, а я вже відчувала його власними кістками. Проте, показувати, як на мене вплинула ця демонстрація сили, також не збиралась. Спокійно відкусила шматок від яблуневого рулету та запила смачнючу випічку ягідним чаєм.

Як я й думала, невідомий не збирався чекати мого запрошення – двері безшумно відчинились, коли масивна, висока фігура зайшла всередину. Здавалося, в кімнаті навіть стало темніше, щойно генерал зробив крок усередину. Довелося докласти зусиль, щоб зберегти власний спокій, але я піднялась на ноги, виражаючи повагу та помітно схиливши голову.

– Скарлет Саманта Хегелін? – низький, трохи громоподібний голос миттєво прошив до кісток. – Нам є про що поговорити. Дозволиш зайти?

Кивнувши, я відступила в сторону, дозволяючи пройти на кухню та зайняти велике, плетене крісло біля овального, обіднього столу. Що могло знадобитися від мене генералу? Невже опіка Северина привернула увагу?

– Пригощайтеся, – я кивнула на тацю з випічкою та дістала ще одну кружку для чаю. Як поводитися з цим чоловіком зараз – не розуміла, адже ворожості не відчувала, тільки цікавість.

– З задоволенням, – мовив велетень, взявши собі великий круасан з зимовими ягодами та підсунувши ближче велику чашку з чаєм. – Скарлет, можна я звертатимусь до тебе по імені? – отримавши мій кивок, чоловік продовжив: – дякую. Розумію, тобі було б спокійніше розмовляти в присутності Северина, але цей хлопчисько не дав би нам бодай щось обговорити.

Сам генерал, чийого імені я не знала, був кремезним чоловіком років сорока п’яти на вигляд. Такий собі сивий бородач з добрими, сірими очима. Не дивлячись на жахаючу ауру – зараз з ним я почувалася значно спокійніше. Але в голові все ж не вкладалася та картина, що стояла зараз перед очима: моя затишна, невелика кухня та старший генерал Іннез, що з апетитом пригощався солодкою випічкою, запиваючи ту чаєм.

– Про що саме ви хочете поговорити зі мною? – запитала, зробивши ще ковток запашного напою.

– Тобі доведеться відправитися в королівський палац зі мною, – з сумом мовив чоловік, підхопивши булочку з шоколадом. – За твою безпеку я відповідальність беру, але декому потрібна твоя допомога. Ти ж військовий цілитель з даром шаману, вірно?

– Так, – мимоволі зібравшись, я міцніше стисла в руках свою чашку. Відправитися до палацу, від якого мене намагався вберегти Северин? Не найрозумніше рішення, але які гарантії, що мене не потягнуть силою в разі відмови? Жодних. Цей «дехто» точно є важливою людиною, якщо через нього сюди завітав ніхто інший, як старший генерал.

Що ж, схоже, на цьому мої спокійні дні і завершаться. Але тим цікавіше – справді набридло жити в очікуванні біди та постійному напруженні. Чим швидше все проясниться, тим легше йти далі. Як то кажуть, найважчий крок – перший.