Розділ 5.1.

— Готовий. Але ти повинна знати: після цього дороги назад не буде.

Оксана зітхнула й відкрила першу сторінку. 

Тека лежала між ними, мов жива, випромінюючи холод минулого. Оксана повільно відкривала сторінку за сторінкою, наче кожен аркуш важив тонну. Світлини, контракти, підписи — все це нагадувало їй моторошну павутину, з якої неможливо вирватися без ран.

— Це твоє життя, — прошепотіла вона, і голос тремтів. — Ти жив серед цих людей.

Андрій стиснув кулаки.

— Я жив так, бо думав, що інакше не зможу вижити. Бідність, приниження… усе це тиснуло, душило. А вони простягнули руку. Замість порятунку — пастка. І я в неї потрапив.

Його слова були тихими, але в кожному бриніли розпач і сором.

Оксана підвела очі й побачила в ньому людину, яка вперше скинула броню. Не всемогутнього бізнесмена, не впевненого ловеласа, а чоловіка, що колись оступився й досі платить за це.

— І тепер вони знову поруч? — її голос звучав гостро, як лезо.

— Вони ніколи не йшли, — гірко відповів він. — І Марина — лише їхня тінь. Вона нагадує мені: я не маю права на нормальне життя.

Він замовк, підійшов до неї ближче й торкнувся її руки, але вона відсмикнулася.

— Не торкайся, — різко сказала Оксана. — У мене в голові хаос. Я не знаю, хто ти. Той, у кого я закохалася? Чи цей хлопець на фотографіях, який стоїть поруч із монстрами?

Андрій зробив глибокий вдих, і його голос зірвався на крик:

— Я обидва! Я той, хто оступився, і той, хто зараз бореться. Ти думаєш, я не бачу твоїх очей? Не відчуваю твій страх? Але, чорт забирай, я вперше в житті хочу іншого майбутнього! І тільки ти можеш дати мені цей шанс.

Оксана відчула, як у ній борються дві сили: бажання вірити й безжальний скепсис.

Тиша нависла між ними. За вікном загуркотів грім, і кімната на мить освітилася блискавкою. Здавалося, навіть небо розривалося від їхнього болю.

Вона повільно закрила теку, відсунула її подалі й прошепотіла:

— Якщо ти хочеш мого вибачення — воно не прийде одразу. Якщо хочеш мого кохання — доведи, що ти вже не той, ким був.

Її очі блиснули рішучістю.

— Бо ще один обман, Андрію… і це буде кінець.

Він опустив голову, усвідомлюючи, що відтепер у нього немає права на помилку.

Годинник на стіні пробив опівніч. Оксана сиділа, все ще огорнена хвилею суперечливих почуттів, коли Андрій раптом різко насторожився. Його тіло напружилось, наче у хижака, що відчув небезпеку.

Він підійшов до вікна, обережно відсунув край штори. Його погляд потемнів.

— Вони тут, — прошепотів він.

— Хто?.. — серце Оксани зупинилося на мить.

Андрій не відповів, лише жестом наказав їй відійти від вікна. За склом промайнула чорна машина без номерів. Двоє чоловіків у темних плащах стояли біля під’їзду, озираючись довкола.

— Це не випадковість, — Андрій стиснув зуби. — Вони прийшли за попередженням.

Він відкрив сейф, дістав пістолет і сховав за пояс. Його рухи були спокійними, відточеними, як у людини, яка робила це не раз.

Оксана відчула холодний жах. Вона усвідомила: це не розмови, не тіні минулого. Це реальність, яка щойно постукала в їхні двері.

— Андрію, що робити? — її голос зірвався.

Він поглянув на неї твердо, очі блиснули рішучістю.

— Зараз — мовчати. І довіряти мені.

Двері з гуркотом розлетілися. У кімнату вдерлися двоє чоловіків у чорному — обличчя закриті, рухи різкі, відточені.

— Кінець гри, Андрію, — один із них підняв пістолет, але не встиг зробити крок.

Постріл розрізав тишу. Куля влучила в дерев’яну раму дверей за кілька сантиметрів від нападника. Андрій стріляв без вагань, його тіло працювало як машина.

Вітер із балкона бив у лице, розганяючи дим. Андрій перехилився через перила, швидко оцінив висоту. Третій поверх. Для нього — ризик, але шанс.

— Готова? — різко запитав він.

— Ні! — вирвалося в Оксани. — Це божевілля!

— Це життя, — його голос був крижаний. — Інакше ми не вийдемо звідси живими.

Він стягнув із поруччя стару мотузку для білизни, перевірив вузол і прив’язав до металевого стовпа. Потім обхопив її за талію, майже змушуючи зробити перший крок.

Унизу клацнули дверцята машини. З неї вийшов чоловік. Його постать одразу впала в очі Андрію. Він застиг на мить, наче побачив привида.

— Ні… — прошепотів Андрій, і його руки затремтіли.

— Хто це? — Оксана дивилася вниз, але бачила лише темну фігуру, що впевнено піднімала голову вгору.

Андрій зціпив зуби.

— Той, кого я найменше хотів зустріти.

Очі чоловіка внизу блиснули в світлі фар, і голос, низький і знайомий, пролунав крізь ніч:

— Нарешті ми знову зустрілися, брате.

Оксана відчула, як земля зникла з-під ніг.

— Назад! — гримнув він. — Ще один крок — і ви трупи.

Оксана, притиснувшись до дивана, тремтіла, намагаючись не кричати. Її світ звузився до звуку пострілів і запаху пороху, що різав легені. Другий нападник різко кинувся вбік, намагаючись обійти. Андрій рухався так, ніби передбачав кожен їхній крок. Його очі були холодними, зосередженими — не ті, до яких звикла Оксана, а очі людини, що пройшла крізь війну.

— Ви прийшли даремно, — його голос був низьким, крижаний. — Я вже не ваш.

Куля влучила в лампу, кімнату огорнула напівтемрява. У цій темряві реальність перетворилася на кошмар: кроки, подихи, короткі спалахи світла від пострілів.

І серед цього хаосу Оксана зрозуміла: більше ніколи вона не зможе дивитися на нього так, як раніше.

Постріли гриміли в тісній квартирі, відлунюючи так, що здавалось — стіни зараз обваляться. Один із нападників різко кинувся на підлогу, перекочуючись, і випустив чергу. Кулі просвистіли повз Оксану, розбивши скло у вікні. Вона закричала й пригнулася ще нижче, відчуваючи, як уламки скла обсипають волосся. Андрій діяв миттєво: рвучким рухом перекинув стіл, створюючи укриття, й затягнув Оксану за собою. Його обличчя було вугільно-серйозним, жодної емоції, лише холодна концентрація.