Розділ 5.

Андрій ходив кімнатою, мов хижак у клітці. Його кроки луною відбивалися від стін, а Оксана стежила за ним, не зводячи погляду. Вона відчувала: зараз прозвучить щось, що змінить усе.

Нарешті він зупинився.

— Добре. Ти мусиш знати.

Він підняв погляд, і вона побачила в його очах біль, змішаний із соромом.

— Кілька років тому я допоміг одній корпорації прибрати конкурентів. Це була ваша компанія, Оксано.

Вона відчула, як холод пройшов по тілу.

— Що ти зробив?..

Андрій зціпив щелепи.

— Я знав, що проти вас готують атаку. Я міг попередити. Але замість цього я дав їм інформацію. І вони зруйнували вас.

Тиша впала, важка, задушлива.

— То це… ти винен у моєму звільненні? У тому, що мене підставили? — її голос тремтів.

Він підійшов ближче, його обличчя перекосило від болю.

— Так. Це була моя найбільша помилка. Я думав лише про вигоду, про свою гру. Тоді я навіть не уявляв, що зустріну тебе… що закохаюся.

Оксана відсахнулася, немов від удару. Її серце рвалося на шматки.

— І ти чекаєш, що я пробачу?

Андрій схопив її руки, притиснув до своїх грудей.

— Ні. Я не чекаю прощення. Я хочу лише одного — щоб ти знала правду. І щоб я міг довести діями, що став іншим.

Вона заплющила очі, намагаючись не задихнутися від лавини почуттів. Перед нею стояв чоловік, який зруйнував її світ… і водночас був єдиним, хто зробив її життя знову живим.

Оксана вирвала свої руки з його долонь. Серце билося так сильно, що вона ледве могла дихати.

— Я не можу… — її голос зірвався. — Ти зруйнував усе, що в мене було. Як я маю після цього дивитися на тебе?

Вона кинулася до спальні, схопила сумку, аби скласти речі. Кожен рух був різким, майже судомним.

Андрій стояв у дверях, його обличчя було блідим.

— Оксано, будь ласка, не роби цього.

Вона не озирнулася. Її руки тремтіли, коли вона запихала в сумку одяг.

— Я не можу бути поруч із людиною, яка вбила мої мрії, — прошепотіла вона, але кожне слово звучало, як ніж.

Андрій підійшов ближче, його голос став тихим, розпачливим:

— Я тоді був іншим. Чи ти справді думаєш, що я дозволю комусь торкнутися тебе зараз? Чи ти не бачиш, що я віддав би все, аби змінити минуле?

Вона різко обернулася. Її очі палали сльозами й гнівом.

— Минуле не змінити!

У кімнаті запала тиша. Лише їхнє важке дихання наповнювало простір.

Оксана кинула сумку на плече й пройшла повз нього. У дверях зупинилася на мить — і все ж таки подивилася назад.

Його очі були темними, повними болю. Він стояв нерухомо, наче боявся рушити, аби не відлякати її остаточно.

— Якщо я повернуся, — сказала вона тихо, — то тільки тоді, коли ти справді доведеш, що став іншим.

Вона вийшла, залишивши його одного серед тиші й темряви.

Вечірнє місто зустріло Оксану холодом і шумом. Вона йшла вулицею з сумкою на плечі, не маючи ані плану, ані місця, куди податися. Кожен крок відлунював у голові, наче удари долі.

Вона зупинилася біля парку, сіла на лавку й вдивилася у темряву. Дерева шуміли, під ногами шаруділо опале листя. Здавалося, навіть природа співчувала її самотності.

Оксана дістала телефон. Екран світився, показуючи список контактів. Вона вагалася: подзвонити подрузі? Матері? Чи взагалі вимкнути й залишитися з думками наодинці?

Її палець завмер над іменем «Іра» — найближчої подруги. Але в ту мить екран засвітився повідомленням із невідомого номера.

«Він ніколи не зміниться. Ти зробила правильно, що пішла. Але далі буде важче. Якщо хочеш знати більше — приходь завтра. Адреса нижче».

Оксана відчула, як серце завмерло. Вона знала, чий це почерк. Марина.

Телефон здригнувся ще раз. Нове повідомлення:
«Не запізнюйся. У тебе є лише один шанс».

Вона стиснула апарат у руці, відчуваючи, як у грудях змішується страх і злість.

Чи йти туди? Чи довіритися ворогу, який знає надто багато?

Або повернутися до Андрія — поки не пізно?

Ранок зустрів Оксану холодним повітрям і важкою тишею. Вона майже не спала — прокручувала в голові слова Марини, її голос, холодний і владний.

Коли стрілки годинника наблизилися до призначеного часу, Оксана зібралася. Простий плащ, мінімум косметики, волосся зібране — вона хотіла залишитися непомітною.

Адреса, яку надіслала Марина, привела її в стару частину міста. Там, серед вузьких вуличок, стояла занедбана будівля, на вигляд покинута. Вікна — закриті дерев’яними дошками, двері — обшарпані, але відчинені.

Оксана зробила крок усередину. Тиша була майже задушливою, тільки її каблуки відбивалися луною. Серце калатало.

Раптом загорілося світло.

Марина сиділа за старим столом, на якому лежали папки й конверти. Вона виглядала так, наче це місце належало їй від самого початку.

— Ну що ж, ти прийшла, — її усмішка була спокійною, але очі блищали небезпекою.

Оксана зробила крок уперед.

— Чого ви хочете від мене?

Марина повільно відкрила одну з папок і витягла кілька аркушів.

— Я хочу, щоб ти знала все. Те, чого він ніколи не скаже.

Вона поклала документи перед собою, наче приманку.

— Сядь. Подивись. І виріши сама, чи справді Андрій — той, із ким ти хочеш пов’язати життя.

Оксана вагалася. Її серце кричало втекти, але розум підштовхував залишитися.

Вона повільно підійшла й сіла навпроти.

Марина відсунула до неї документи.

— Ласкаво прошу в його справжній світ, люба.

Оксана вже простягнула руку до документів, коли раптом почувся різкий гуркіт. Двері старої будівлі з грюкотом відчинилися, і в приміщення увірвалися двоє чоловіків у темних плащах.

Марина спокійно підняла погляд, її усмішка не зникла.

— Ви запізнилися, — сказала вона холодно.

Оксана завмерла. Її тіло скував страх. Чоловіки наближалися швидкими кроками, їхні обличчя залишалися в тіні.