Розділ 4.2.

Оксана стояла, притискаючи сумочку до грудей, наче щит. Її серце билося так гучно, що вона ледве чула власні думки.

Андрій чекав. Його погляд був темним, але не лютий — у ньому палало щось гірше за гнів: біль.

Вона ковтнула повітря і нарешті прошепотіла:

— Так… Я зустрічалася з нею.

Тиша впала, важка, задушлива.

Андрій відвернувся, стиснувши кулаки. Його плечі напружилися, і здавалося, що він от-от вибухне. Але замість крику пролунав низький, глухий голос:

— Чому?

Оксана зібрала в собі сили підняти погляд.

— Бо я не могла більше жити у сумнівах! Ти від мене приховуєш, Андрію. Минуле, правду… усе. А вона… вона показала мені щось, що ти ніколи не наважився б сказати.

Вона витягла з сумочки фотографії й кинула їх на стіл. Світлини розсипалися, мов уламки їхнього крихкого щастя.

Андрій глянув на них, і його очі спалахнули. Він схопив одну фотографію, зім’яв її і кинув у камін. Полум’я одразу пожерло папір.

— Вона маніпулює тобою! — його голос нарешті вирвався, повний злості. — Вона хоче нас зруйнувати!

Оксана заплакала.

— А може, вона просто відкрила мені очі? Скажи мені, Андрію… що з цього правда?

Він підійшов ближче, взяв її обличчя в долоні й змусив подивитися йому в очі.

— Правда лише одна: я кохаю тебе. І все інше — ніщо в порівнянні з цим.

Але його голос тремтів. І Оксана відчула: навіть він сам не впевнений, що цього вистачить, аби втримати їх разом.

Андрій довго мовчав. У кімнаті чутно було лише потріскування дров у каміні й приглушені ридання Оксани. Він відійшов від неї, наче збирався з силами, і нарешті заговорив.

— Я не святий, Оксано. Ніколи ним не був.

Він зупинився біля вікна, вдивляючись у ніч, ніби там, за темрявою, був порятунок.

— Коли я починав, у мене не було вибору. Якщо хотів вижити в цьому світі — доводилося йти на угоди з тими, від кого більшість відвертається. Я сидів за одним столом із людьми, яких ти бачиш на цих фотографіях. Але я робив це, щоб вирватися нагору.

Він обернувся до неї. Його очі палали, але не гнівом — болем.

— Тоді я був іншим. Жорстоким. Холодним. Я не думав про людей, чиї життя руйнував. І так, твоя компанія теж опинилася в цьому списку. Це правда.

Оксана відчула, як серце стискається.

— Але чому… чому ти мені нічого не сказав?

Андрій підійшов ближче, його голос став тихим, хрипким.

— Бо я боявся. Боявся, що ти побачиш у мені лише монстра. Боявся, що втрачу тебе ще до того, як ти по-справжньому станеш моєю.

Він упав на коліна перед нею, взяв її руки й притиснув до грудей.

— Я не можу змінити минуле. Але я можу жити інакше тепер. Заради тебе. Якщо ти ще віриш, що я заслуговую на цей шанс.

Оксана дивилася на нього крізь сльози. Її серце рвалося на частини. Перед нею був чоловік, який зруйнував її життя… і водночас той, хто зробив його наповненим сенсом.

Оксана мовчала. Її пальці тремтіли в руках Андрія, але вона не відсмикнула їх. Сльози все ще котилися щоками, проте в її погляді з’явилася сила.

Вона піднялася, змусивши й його встати.

— Ти хочеш, щоб я повірила тобі, після всього, що почула? — її голос лунав тихо, але гостро. — Ти зруйнував моє життя, Андрію. Ти забрав у мене роботу, мрію, довіру…

Він хотів відповісти, але вона підняла долоню, зупиняючи його.

— І водночас ти дав мені щось, чого я ніколи не мала. Тепло. Пристрасть. Надію.

Вона відвернулася, підійшла до вікна. За склом ніч розкривала свої таємниці, і їй здавалося, що сама темрява нашіптує: «Не довіряй».

— Я не знаю, чи можу пробачити тебе зараз. — Вона сказала це повільно, кожне слово різало повітря. — Але я не готова й піти.

Андрій зробив крок до неї.

— Це означає…

— Це означає, що ти матимеш довести мені, що здатен змінитися, — перебила його Оксана. — Не словами, Андрію. Діями.

Його очі спалахнули. Він простягнув руку, але цього разу не торкнувся її — лише завмер у кількох сантиметрах.

— Я доведу. — Його голос був твердим, майже клятвоподібним. — Я зроблю все, щоб ти більше ніколи не сумнівалася в мені.

Оксана повернулася до нього. В її очах досі жили сумніви, але поруч із ними з’явився маленький вогник віри.

Ранок прийшов тихо, мов несміливий гість. Сонячні промені пробивалися крізь важкі штори, розливаючи по кімнаті тепле світло. Оксана прокинулася в його обіймах, і вперше за довгий час не відчула тривоги, тільки дивну, крихку надію.

Андрій уже був напівпрокинутим, його пальці повільно ковзали по її волоссю.

— Добрий ранок, — прошепотів він, і в його голосі не було звичної суворості, лише м’якість.

Вона усміхнулася ледь-ледь.

— Ранок…

Він підвівся й простягнув їй руку.

— Збирайся. Я хочу показати тобі дещо.

Її здивування перемішалося з тривогою, але вона погодилася. За годину вони вже їхали містом у чорному автомобілі з затемненими вікнами. Андрій мовчав, лише зрідка кидаючи на неї короткі, уважні погляди.

Нарешті вони зупинилися перед будівлею дитячого будинку.

Оксана розгублено подивилася на нього.

— Що ми тут робимо?

Андрій вийшов із машини, відчинивши їй дверцята. Його обличчя було серйозним, але в очах світилася тепла рішучість.

— Ти хотіла бачити мої дії. Ось вони.

Він повів її всередину. Там на них чекали діти — галасливі, усміхнені, довірливі. Працівниця закладу подякувала Андрію за велику допомогу: нове обладнання, ремонт кімнат, фінансування гуртків.

Оксана стояла остовпівши. Вона не знала цього боку його життя.

Андрій нахилився до неї, його голос прозвучав тихо, але твердо:

— Я робив помилки. Я руйнував. Але тепер я хочу відбудовувати.

Її очі наповнилися слізьми.

У цю мить їй здалося, що він справді змінюється. Але десь глибоко всередині тривога не зникала — наче темна тінь чекала на їхньому шляху.