Розділ 4.1.

Ніч була тривожною. Оксана не зімкнула очей, обдумуючи кожне слово Марини. Вона знала: якщо піде — зрадить довіру Андрія. Якщо залишиться — зрадить себе.

Вранці у її сумочці знову з’явилася записка. Чорні літери на білому папері:
«Сьогодні о дев’ятій. Будь сама. Адреса — нижче».

Адреса вела до околиці міста, до старого особняка, який колись належав якійсь заможній родині, а тепер стояв напівпорожній.

Увечері, коли Андрій виїхав на зустріч із партнерами, Оксана, тремтячи, одягла пальто і викликала таксі. Вона відчувала, що робить щось небезпечне, але щось сильніше за страх вело її вперед.

Особняк височів у темряві, освітлений лише кількома ліхтарями. За його дверима панувала тиша.

Оксана наважилася увійти. Всередині пахло старим деревом і вином. У великій залі горіли свічки. І там на дивані з бокалом у руці — сиділа Марина.

Вона підняла погляд, усміхнулася і повільно підвелася. Її чорна сукня облягала тіло, кожен рух був витонченим і небезпечним.

— Я знала, що ти прийдеш, — промовила вона тихо, майже урочисто. — Бо інакше не змогла б жити з сумнівами.

Вона підійшла ближче, простягнула Оксані другий бокал вина.

— Ну що ж, люба. Сьогодні я покажу тобі його інший бік. Той, якого ти боїшся дізнатися.

Світло свічок відбивалося в її очах, і в них було щось від хижого вогню.

Оксана відчула, як ноги стають ватяними. Вона знала: з цієї миті дороги назад уже не буде.

Світло свічок колихалося на стінах, створюючи дивну ілюзію живих тіней. Оксана сиділа на краю крісла, тримаючи бокал у руках, але не робила жодного ковтка. У горлі пересохло.

Марина ходила по кімнаті повільно, наче тигриця в клітці. Її кроки відбивалися в тиші. Потім вона зупинилася, дістала зі шкіряної папки кілька фотографій і кинула їх на стіл перед Оксаною.

— Дивись.

Оксана здригнулася, але взяла одну з фотографій. На знімку був Андрій — молодший, з холодним обличчям, без жодної тіні емоцій. Він сидів за столом поруч із чоловіками, що виглядали як мафіозі.

— Що це? — голос Оксани тремтів.

Марина усміхнулася, сівши навпроти.

— Це його «бізнесові зустрічі». Те, чого він ніколи тобі не покаже.

Вона підсунула інший знімок. Там Андрій тримав руку на плечі молодого чоловіка, який потім зник із ринку компаній — і, за чутками, із життя теж.

Оксана відчула, як по спині пробіг холод.

— Ні… Це не може бути правдою…

Марина нахилилася ближче, її голос став майже ніжним:

— Бачиш, він завжди грає роль. Для мене він був богом, поки я не зрозуміла, що насправді він — диявол. Для тебе він герой. Але скільки часу мине, перш ніж ти побачиш його істинне обличчя?

Оксана відвернулася, стискаючи бокал так, що скло скрипнуло в пальцях.

— Чому ви мені це показуєте?

— Бо хочу, щоб ти вибрала, — прошепотіла Марина. — Або ти будеш його черговою іграшкою… або тією, хто здатна зруйнувати його зсередини.

Її усмішка світилася вогнем свічок, і в цей момент Оксана зрозуміла: вона стоїть на краю прірви, де кожен крок може стати фатальним.

Свічки продовжували горіти, їхній вогонь миготів, відкидаючи довгі тіні на стіни. Оксана сиділа нерухомо, втупившись у фотографії на столі. Серце билося так голосно, що здавалося, його чує вся кімната.

Марина повільно обійшла стіл і зупинилася позаду неї. Її холодні пальці ковзнули по плечу Оксани.

— Ти розумієш, що тепер знаєш занадто багато? — прошепотіла вона.

Оксана здригнулася, але не відсунулася.

— Я нічого не обіцяла, — її голос зірвався.

Марина засміялася тихо, майже ніжно, але в цьому сміхові було щось хижаче.

— Ти не мусиш обіцяти. Ти просто маєш зробити вибір.

Вона взяла одну з фотографій, піднесла її ближче до вогню свічки й нахилилася до Оксани.

— Він зруйнував твою кар’єру. Він зламав десятки інших життів. І тепер він тримає тебе біля себе лише тому, що ти нагадуєш йому про його силу.

Марина кинула фото назад на стіл.

— Ти можеш залишитися й чекати, коли він зламає й тебе. Або можеш піти — і тоді я допоможу тобі.

Оксана підняла на неї погляд, сповнений сум’яття й болю.

— Допоможете? Чому?

Марина усміхнулася й торкнулася її щоки пальцями.

— Бо я хочу бачити, як він страждає. А хто змусить його страждати більше, ніж ти?

Оксана різко відвернулася. Сльози застилали очі. Вона відчувала, як отруйні слова Марини роз’їдають її зсередини.

Але замість відповіді вона тихо зібрала фотографії й сховала їх у сумочку.

Марина підняла брову.

— Ти ще вагаєшся. Добре. Але пам’ятай: чим довше думаєш — тим небезпечнішим стаєш і для нього, і для себе.

Усміхнувшись, вона взяла бокал вина й зробила ковток, ніби гра тільки починалася.

Оксана повернулася додому далеко за північ. Вона намагалася тихо пройти коридором, щоб не розбудити Андрія. Але коли відчинила двері у спальню — він уже сидів там, у кріслі біля вікна.

Світло місяця падало на його обличчя, роблячи його ще суворішим. Він дивився на неї мовчки, і від цього погляду холод пробіг по спині.

— Де ти була? — його голос був низький, але гострий, як лезо.

Оксана зупинилася, стискаючи сумочку, в якій лежали фотографії.

— Я… просто хотіла пройтися. Подумати.

Андрій піднявся з крісла. Його постать здавалася ще більшою, темнішою в цій тиші.

— О другій ночі? В місті, де кожен другий може бути небезпечним? — він підійшов ближче, вдивляючись у її обличчя. — Не бреши мені, Оксано.

Вона відвела погляд. У грудях щось стислося — страх і провина змішалися воєдино.

Андрій простягнув руку й торкнувся її сумочки.
— Що ти там ховаєш?

Оксана зробила крок назад, притискаючи сумочку до себе.

— Нічого… це неважливо.

Його очі звузилися, в них промайнув гнів, але й біль теж. Він нахилився до неї, його голос став тихим, майже шепотом: